Сонце заходить, лідо леліє,У сріблі луни лагуна мріє,А гондоліре, кращий Аполла,Пустився барков долів на море...«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?Дожів чертоги чого минаєш?» «Що мені дожі? що їх коруна? Поуз Ріальти - там моя дума!» «О сеніора, чи ти не чуєш? Чи вбогим Марком уже гордуєш? Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни, Як вірний Марко в море потане!» Аж тут втворяєсь стиха віконце, А в нім являєсь красна, як сонце: «О caro mio! Де ж так барився? Чи не на зорю де задивився?» «О нє, мадонна! Зорі сіяли, Доки у твої не заглядали, У твої очі, кращі від зорі, Кращі жемчуга, глибші дна моря». Місяць заходить, море леліє, Порожнов барков по фалях віє... Де ж молод Марко, що нехав барку? Чи в сеніори, чи на дні моря?..
До 1876 р.
ДЕЗЕРТИР
Ой сів же він при столику, При світлі думав, Писаннячко дрібнесеньке, А він го читав. Писаннячко дрібнесеньке, Листочок - як сніг; Склонив же він головоньку К столові на ріг. «Ой ненечка старенькая Ми пише в одно, Що там зима тяженькая, А їй студено; Нема, нема єї кому Врубати дрівець, Бо їй синок один в дому,- Цісарський стрілець» І схопився, як поломінь, Полетів, як птах, А вітер з ним не йде вдогінь, Бо годі му так; Бо він летить до матоньки Старої домів, Дрівець єї врубатоньки, Би хатку нагрів.
ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ
Було колись в Буковині - Добре було жити. Не знали ми, що то біда Та що то тужити. При кобзині зійшла днина, При скрипочці нічка; А вна собі молоденька, Як у траві чічка. У батенька у Стефана, В Волощини неньки Пробувала. Не спиняли,- Що багло серденько, Що хотіла, те й робила: Гуляти - гуляла, А хотіла рано встати, То рано вставала. А хотіла попіспати В шовкових перинах, То ненечка старенькая На пальцях ходила, Журилася, молилася, Двері підливала... На острішку в'ють голуби, Вона їх вмовляла: «Не гудіте, голубочки, На побитій хаті, Не будіте мою дочку В тисовій кімнаті, Бо я знаю, коли маю Донечку будити...» Не плач, серце Буковино! Що ж мусиш робити, Коли така уже доля Твоя на сім світі... Батько помер, неньку вбили, А сироти-діти Розібрали добрі люде Нібито за своє: Одну турчин, другу москаль, Тебе, серце моє Буковино, на аркані Повів німець з Відня В свою глуху Німеччину, Головонько бідна! Та й запродав ляшкам-панкам У другу неволю... Буковино, серце моє, Лишенько з тобою! Шумить, летить наш Черемуш Кровавий у море. А могили берегами Чорніють, як гори: Кого ляхи замучили, Кого утопили, А хто не ждав, поки втопя, Сам скочив у хвилю. Сумно зарув наш Сокільський, Голосить Сучава: «Сини мої нещасливі, Нащо ваша слава, Нащо думка козацькая, Батьківськая воля, Коли усі погинете У ляцькій неволі!.. Сперли ліси, сперли пашу, Дров ні хворостини, Ваші жінки, ваші діти Від студені гинуть. А з-під вас ся поточили Кровавії ріки - Сини мої, сини мої, Пропали навіки! Навіки-сте запродані У панську неволю, А нікому уступитись За праведну волю». Уступався Юрій Гінда - Нема го на світі; Уступався Поколія - Пішов в землю жити. Обізвався Кобилиця: «Гори мої сині, Або я вас вирятую, Або за вас згину!» Стоїть місяць серед неба, Нікому не світить; Русалоньки не виходять На берег ся гріти; Тілько сови посідали Собі на коморі, Та хтозна-що межи собов Потихо говоря. Може, собі нагадують, Як колись-то було На волоській Буковині? Було, та минуло! А може, вни говорили Про руські соколи: Чи муть вни ще гнізда вити На тім Довгім полі? Святий знає,- я не знаю... Сердечко щось мліє... Ходім ліпше подивитись, Що в Плоскім ся діє. Сидить Лук'ян кінець стола, На руки схилився; Сидять кругом депутати , Кождий зажурився. Вернулися сеї ночі Від цісаря з Відні,- І там нема порадоньки Головоньці бідній... Цісар сидить на стільчику Та в картах ся грає, А ті гори буковинські Нехай пропадають!.. Нехай пропадають, нехай погибають! Коби таки вигиб увесь руський рід! Так німці си нишком у Відні гадають Та риють великий, великий нам гріб. Копайте, панове! Копайте, здорові! Хто яму копає, собі їй копає. Не тому могила, кому їй зробили, А тому, кого в ню відтак поховають. А ми підем з топірцями В зелену діброву, Та витешем домовину Велику, кедрову, Та пішлемо до цісаря В німецьку столицю... А самі ся подивимо, Що наш Кобилиця Молоденький поробляє, Та що його гості Депутати собі діють В хаті на помості? Скочив Лук'ян із-за стола: «А сором-бо, браття, А сором-бо журитися У гуцульській хаті! Наші батьки не журились, Та й нам ще не конче Журитися! Наша правда Велика, як сонце!.. Ми не платим цісарщину, Щоб німці з-за того Справляли нам кайданнячко На руки, на ноги. Ми не даєм до прийому Сини наші бідні, Щоби цісар бенкетував За них собі в Відні. Не так, браття депутати! Він цісар для того, Аби правду святу беріг, Як бога святого, Аби нарід ущасливить, А не закопати! Ану, хлопці, ану живо Коня осідлати Мені мого вороного! Що буде, те й буде, А я їду в Угорщину До міста до Буди. Угре волю добувають, Поможуть і нашу. А ви стада воронії Женіте на пашу. А як прийдуть з Угорщини Від мене вам вісті... Тоді треба, пани-браття, На коники сісти... А де тепер наш Черемуш Глибокий ся точить, Там мусить кров поточитись, Панове-молодці! А тепер ми з карим стадом В зелені діброви! Поки верну з Угорщини, Бувайте здорові!»
