Читать «Із сьомого дна» онлайн - страница 5

Старий на таїсе критичне зауваження лише посміхнувся, піднявшись на горище. Було йому на вигляд років п’ятдесят. Він подав Лихові збанок, вміст якого ми тут же розпили на трьох, тоді заходився мазати наші рани маззю, що паскудно тхнула, і Біда не втримався:

— Твоя, старий, мазь, смердить, як лайно.

Мірошник бачив уже не одного такого мудрагеля й спокійно кивнув:

— Бо це і є лайно — собаче. Таким, як ви, помагає, рани, заживають, наче на собаці.

Лихо голосно відригнув.

— О, і шлунок почав працювати від твого напою, справді помагає, старий. Тільки гидота страшна, ніби на лайні настояна.

Старий вовком глянув на нього, однак Лихо не знітився. Біда зауважив:

— На лайно не схоже, швидше сеча. Тьху, паскудство!

— Уявляю, скільки ти, старий, за тим псом набігався, доки надоїв із нього цілий збанок.

— Авжеж, тепер той пес перед деревом довго ногу задирати не буде, хе-хе-хе, — зареготав Біда, і двоє моїх дурних приятелів почали іржати, вхопившись за животи.

— Регочете, значить, здорові вже. Цю ніч переспіть, заки рани на морді затягнуться, а завтра вимітайтеся.

— Не поспішай, мірошнику. Чого ти дав нам такі гнилі «вбранка»? Хлопці розповідали, що їм набагато кращі перепадали.

— Який час, такі й «вбранка», — розвів дідок руками.

— Мірошнику, ти знаєш, чого нас сюди прислав господар?

Дід продовжив мастити рани Біді.

— Провинилися перед ним, ото й післав вас сюди. Щоби знову задобрити свого господаря, мусите вбити чим побільше козаків, бо смерть чубатих для нього — наче бальзам на душу. Повірте, таких, як ви, у мене були сотні.

Добре, що він усе знає, не треба буде пояснювати.

— Що ж ті козаки йому зробили? — Біда ніколи не пхався до політики нашого князівства, тому й спитав таку дурницю. Щоб не гаяти часу, я тут же задав друге запитання:

— Скажи, мірошнику, чи є таке місце, де ллється зараз козацька кров, аби ми голів собі нарубали?

Старий закінчив мастити Біду й присунувся з маззю до Лиха.

— Не в добрий час ни прибули, зараз на Вкраїні тихо, війни нема. От колись були славні часи… Можна було і з татарами ясир гнати, і з ляхами церкви палити, козаків різати. Давно у вашого брата не було такого свята, як під Кумейками, Боро-вицею. Отам ваші іродові душі повеселилися.

Я й сам знав, як у ті часи можна було вислужитися. Деякі мої друзяки поверталися тоді додому з України з такими трофеями, що князь їх відразу полковниками поробив. Вони розповідали, як калічили козаків, очі свердлили, руки рубали. А було ще й таке, що дітей козацьких на вогні пекли, жінкам груди рубали й били ними їхніх чоловіків по писку.

Тут у розмову встряв Лихо. Його якраз закінчили мазати й приступили до мене.

— Але ж розповідали, що потім ще була війна, коли Хмельницький на ляхів вийшов із татарами, тоді кров добряче лилася.

— Було крові чимало. Хмельницький розбивав ляхів не раз, потім під Берестечком поразка була, далі знову перемоги. Гетьман, під руку царя московського ставши, так загнав татар і ляхів по норах, що й досі носа не сміють показати. Козаки самі собі пани у своїй державі, всюди порядки козацькі, вольниця. Школи ставлять, церкви…