Читать «Із сьомого дна» онлайн - страница 4

— Все одно, старий, пусти до хати, налий по чарці, — вже й Біда наполягав, проте дід був непохитний.

— Не пущу, там дочка. Вона нічого не знає, то краще не пхайтеся. Он драбина, лізьте на горище, а я зараз принесу вам ліки.

Не чекаючи дальших запитань, господар зачинив двері перед нашим носом.

— Нахабний старий. Треба буде на нього написати скаргу.

Я обернувся й побачив, що мої товариші вже бігли в бік стайні, над якою було горище. їм кортіло вибрати собі найкраще «вбранко», і кожен намагався бути першим.

У дворі, крім хати, млина та стайні, стояв іще хлів для худоби, клуня. Судячи з обійстя, мірошник жив заможно.

Лихо схопився за драбину й поліз нагору. Біда тут же за ним. Я ще й до драбини не встиг дійти, а там уже почалася колотнеча Вони гарчали, мов пси, лупцювали один одного кулаками, душили. Коли я виліз на горище, то бачив, яіс Лихо сів на Біду зверху й почав бити його кулаком по пиці. Біля них лежали два «вбранка», отже, за якесь із них вони й витрясають один з одного душу.

Я пройшов повз них, під ногами було м’яке сіно, навкруги стояв страшенний сморід. По даху горища гупала злива.

Навкруги була суцільна темінь, проте я намацав рукою третє «вбранко», погладив його, намагаючись визначити, кому воно належало раніше. Це було зробити досить важко, тому, довго не вагаючись, я скинув своє старе «пбранко» — мокре й холодне, і вдягнувся в нове…

Виконуючи волю нашого господаря, до старого мірошника ми прибули не тільки по «вбранка». Він був знахарем і травником, умів лікувати різні рани. Усі наші товариші, кого доля закинула на козацьку землю, могли знайти в старого притулок. Добре, що ми знайшли дорогу в тому лісі й встигли до світанку. Мої рани раптом почали пекти, усе тіло занило, піднявся жар. Підступала недуга, про яку мене попередили ще вдома. Уже крізь сон я побачив, як старий нагнувся паді мною і іілии щось мені до рота. Повіяло прохолодою — світало.

Прокинувся я аж під вечір. Чувся набагато краще, слабість пройшла. Я добре бачив, чув, володів тілом. От тільки рани залишалися на руках, ногах, животі. Подивився — мої побратими ще спали. Було парко — буря давно минула, і її місце заступив спекотний літній день. Промінці-зайчики продиралися крізь дошки, якими були обшиті стіни, стрибали мені по животі, руках. Я лише криво посміхнувся, намагаючись спіймати в жменю одного з них.

Ми були цілком голі — одежа лежала поруч, зараз вона була нам непотрібна. Тіла товаришів так само вкривали жахливі виразки, особливо моторошно виглядали обличчя. Та пусте, старий вилікує.

Лихо був козаком років тридцяти шести. Огрядний, пузатий, широкоплечий. Біда навпаки — високий і худий. Зате жилавий. Обидва вусаті й коротко стрижені. Я був набагато молодший від них — мав десь років двадцять і чотири.

Внизу почулися кроки, заскрипіла драбина — до нас ліз мірошник. Мав у руках збанок, подав його мені, тоді поставив ще горня зі смердючою маззю, а також щось пахуче, загорнуте в рушник.

— Доброго здоров’я. Як вам спалося?

— Погано, — поспішив відповісти Лихо, який щойно прокинувся. — Парко, як у дупі сатани, що пердить вогнем. Та й смердить, як із дупи! Міг би нам постелити деінде.