Читать «Із сьомого дна» онлайн - страница 218

— Бувай, — він махнув мені на прощання, посміхнувся.

— То це був весь час ти? Прокляття!!! — це все, що я зміг із себе виригнути.

— Та не булькай уже, зараз ми вкоротимо твою муку, — мовив мені Сірхсо. Пістоль був уже заряджений, він звів курок, узяв мене за чуприну, а пістоля з розгону встромив у рот, вибиваючи зуби. Тоді бахнув постріл. Моя душа вилетіла з тіла, та у святій воді тут же загорілася. Мучився недовго: лише бах — і все.

Сірко перехрестився, пішов із води назад на берег.

Ви зраділи, чи не так? Веселяться ваші душі, радіють, що позбавилися мене, своєї Недолі. Тільки ваша недоля у вашому горлі, куди вливається горілка й звідки виходять слова неправди. А ще в голові, де ви затіваєте зло проти свого ближнього. Та найбільша ваша недоля — ваші старшини. Такі, як я, завжди будуть крутитися біля них, спокушати на гріх, пропонуючи гроші, розкіш, славу та… гетьманську булаву.

Ви також добрі: не молитеся, лінуєтеся піти до церкви, лихословите, брешете, крадете й лягаєте в чуже ліжко. І все п’єте, п’єте, п’єте! Знайте, коли ви все це робите, ми завжди стоїмо коло вас, у той час ви мої друзі, брати. Адже вам подобається зі мною дружити, правда? Вам зі мною краще, ніж із Ним, чи не так? Знаю: поміж вас усе були такі, як декілька героїв моєї розповіді, що не поклонилися мені, не стали на шлях спокуси. Це мужі праведні. їх мало, та все ж вони є й були. Вірю своєю частиною людської душі, що ви будете надалі на них рівнятися: на Богуна, Іскру, Немирича, Сірка, Виговського.

Я остаточно не помер тоді. Нараз прокинувся серед пекла, сатана стояв наді мною.

— Якого святого? — гукнув я, побачивши, іцо знову живий.

— Мовчи й не матюкайся. Лаятися в моєму домі не можна. Лише відповідай — хочеш знову бути живим?

Мені здавалося, гцо я тисячоліттями провалявся в чорній безодні. Повірте: там дуже нудно. Тепер же я був душею малого хлоп’яти. Як це зробив господар, я поки-що не знав. Однак мовив:

— Краще жити.

— Тоді я дарую тобі друге життя, ти ж послужиш мені вірно. І… забудемо всі образи.

— Скажи, дияволе, як ти зробив це? Як ти відродив мою душу.

— Це не твоя душа — Сірко навічно відправив її в безодню. Це душа твого сина, ти відродився в ньому.

— Мій син живий?

— Микита відніс його до лісу, звірі з’їли дитяче тільце, однак душу я зберіг.

Хоч це стало зрозуміло. Нараз я запитав:

— Ти дав пекельне слово, що не будеш мені зла чинити, як ти посмів слово своє переступити?

— Хіба ж я тебе посилав до Сірка? Навпаки, стримував устами Катерини, казав «сховаймося». Ти не послухав — сам собі винен.

— Не за це говорю, — розізлився я. — Навіщо погубив Катерину!?

— Вона сама погубила, а ти штовхнув її на погубу. Жінка втопилася в річці тоді, як ви троє пішли до лісу, щоби переступити пекельну браму. Тоді я і вселився у її «вбранко». І то зі мною ти жив, а не з нею. Біля мене ти скуштував, що таке людяність, ти навчився любити, і та любов вибілила твою чорну душу.

Я геть запутався.

— Навіщо тобі того, ти ж Люцифер!