Читать «Із сьомого дна» онлайн - страница 216

Нараз він підняв голову, глянув на мене. Я ледь стримався, щоб не крикнути.

— Я так і знав, що це твої штуки, пане Недоля, — мовив він і вкотре взяв у зуби люльку.

— Які штуки? — вдав я, що не розумію.

— Хіба не ти моїх козаків отак положив?

— А хіба я їм наливав?

Сірко знизав плечима

— Дарма ти думав, що я засну від твого зілля. Мене мати в сорочці народила, хіба не чув, що Сірко — характерник? А ми, чаклуни запорозькі, мов їжаки, — голою дупою не візьмеш.

Мені вдалося вже оправитися від страху.

— Прийшов подивитися на того, хто на життя моє, на родину й дім посмів руку підняти. Тепер бачу. То скажи, чого ті і хочеш?

— Душу твою, пане, назад до пекла підпр, иіптп. 111»» мг кру тився козакам під ногами.

— Думаю, твоя душа пжндпи‘туди іюмнії, Ьлчщ» 'і іи¹

кельною СМОЛОЮ, ЩО ТИ ІП(ІЧІіОГОДПІ 11 ІДІМ II Підпиті«-і 11-ГІ V 11.1 другий — смолу в пекло пити. ТамтіЧч¹ мжі* чек. ипп, мппрні ці друзяки, яким я ще під Полтавою табаки втор,

Сірко затягнувся люлькою.

— Ти, Недоле, не галасуй, бо козаків побудиш. Раз ми з тобою миритися сьогодні не будемо, то і язиками плескати годі. Не знати, як карта ляже, чи я тебе, чи ти мене? Один Бог знає. Бачу, ти здоровий, як бик, нелегко з тобою буде, може, і справді душа нині на той світ полетить. Ти зачекай, а я Богу помолюся.

— Лиш недовго.

— Що, поспішаєш? Я б також поспішав, маючи таких двох краль. Таких не можна залишати самих надовго.

Він навмисне хотів мене вивести з рівноваги.

— Чекаю надворі, — коротко сказав я.

— Тут битися не будемо. Не хочу загинути під корчмою, ніби якесь ледащо. Та й товаришів будити неохота — нехай спочинуть. Там, кілька гонів звідси, є такий гарний піщаний берег. Там видно зорі, вітерець дує, хлюпоче хвиля, а верби плакучі хиляться до Дніпра.

— Юродствуєш? — запитав я.

— Душа кожного запорожця співуча й добра, наче квітка. Дарма, що вона в затверділому, дощем политому та вітрами висушеному тілі.

— Чорт із тобою.

— Не зі мною, а поруч мене — це велика різниця.

— Нехай буде по-твоєму. Чекатиму тебе на бережку. Тільки щоб ти не втік, наче Івасик Телесик.

— Не втечу. Слово запорожця тверде, як камінь, тож не бійся.

Мене аж тіпало. Я не сподівався, іцо може спіткати така невдача. Цей Сірко і справді чаклун — раз його не взяло зілля. Що робити? Цікаво, що він надумав, адже не просто так вибрав місце саме тут. Я погнав коня швидко, щоби знайти цей берег і розглянутися там.

Місце було звичайне, відкрите, берег низький. Сюди підходив пліт, що перевозив людей з одного берега Дніпра на другий. Усюди росли верби, було чимало комишів.

Зійшов місяць, тут же заховався за хмару. Світили тільки зорі, та якось тьмяно. Я прив’язав коня до дерева, тут же на гіллячку повісив свою шапку, ніби я там ховаюся та хочу із засідки вбити кошового. Сам же окутався туманом, став за кущем поближче до стежки, щоби мати всіх, хто буде наближатися, під прицілом.