Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 23

СЛІДЧИЙ. Ну і як? Дочекалися? Прийшов?

ЛОМЕЙКО. Прийшов, куди він дінеться…

МАНОХІН. Павлові Ломейку я завжди заздрив. Ні, ви не подумайте… Я не вважаю себе гіршим від нього вченим, мені теж є чим похвалитись. Просто Павло — рідкісний щасливець. З дитинства обрав для себе шлях і йшов ним неухильно… Ага… Мурахами цікавився, здається, ще в першому класі… чи це було в другому? Весь теплий сезон полював за ними. Приносив у сірниковій коробці до школи разом з усякою потерухою. Під час уроків випускав на парту, чаклував над ними. Наша вчителька Єлизавета Олексіївна не схвалювала дослідів Ломейка. Коробку вона постійно викидала, Павло до кінця уроку стояв біля стіни, а ми, веселі маленькі дикуни, радісно знищували мурах… Часом комашня залазила за комір комусь із дівчаток; тоді зчинявся страшний переполох, юного природознавця тягли до завуча, викликали батьків… Та знаєте, що найкумедніше?

СЛІДЧИЙ. Що?

МАНОХІН. Єлизавета Олексіївна щиро вважала Павла невиправним хуліганом. Ага… Мабуть, тільки в п’ятому класі після всіх принизливих покарань і повчань комусь дійшло, що Ломейка не гудити треба, а навпаки — підтримувати його святе поривання… Павла пригріла наша біологічка. Потім він почав пропадати в університеті, з гордістю називав себе «помічником лаборанта»…

СЛІДЧИЙ. Здається, в цей час помер його батько?

МАНОХІН. Так, це важлива обставина. Після батька залишилася чудова дача в Запрудному, з садом і ділянкою соснового лісу. Мати спочатку хотіла все продати. І з грішми було сутужно, і важко без чоловіка порядкувати в такому господарстві. Павлусь буквально валявся в неї в ногах, давав клятви весь вільний час присвячувати садибі. Вона занепокоїлася — хлопчик був близький до божевілля… Зрештою, дачу не продали. Отут мій феноменальний однокласник і розвернувся на всю широчінь. Справді, з квітня й до жовтня пропадав на ділянці. Такий став аграрій — ми просто дивом дивувалися. Проте подив наш скоро розвіявся. Рослинність потрібна була Ломейку для мурашиного комфорту. Будинок він захарастрів аж доверху штучними гніздами, спорудив арени для спостереження за мурахами, лабіринти… Якось мати побачила, що синок не знищує попелицю на квітах та винограді, а розводить її, переносить у пробірці із стебла на стебло. Ага… Спохопилася вона, та було вже пізно. Дача аж кишіла від комах, її ніхто не купив би й за чверть ціни. На довершення всього Павлусь розвів під соснами з півдесятка справжніх мурашників…

ЛОМЕЙКО. Прийшов до мене, коли вона освідчилася, — він не знав, що відповісти.

СЛІДЧИЙ. Запропонувала одружитися?

ЛОМЕЙКО. Та ще як м’яко підстелила! Ти, мовляв, волю втратити боїшся — то я на неї не зазіхатиму. Будемо жити, як жили, кожен сам по собі. І з грішми так само. Зможеш — допомагатимеш мені, синові. Тільки розпишися, штамп у паспорті постав…

СЛІДЧИЙ. Так. Отже, цілковита відсутність спільного господарства. Можна сказати, майже фіктивний шлюб. А як ви гадаєте, навіщо це було потрібно Підлісній?