Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 22
Олександр Тесленко
— Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду тебе замкнуть у в’язницю.
— Що для мене в’язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти ув’язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу.
— Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла?
— Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить.
— Приставити до неї подвійну варту й очей з неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її!
… І знову ніс його кінь, і поряд з ним мчала жінка, котра по-чоловічому впевнено трималася в сідлі, і Ніваро, не оглядаючись, знав, що це Іана, і радів, що вони знову разом. Ні, він ніколи не вірив, що вона померла! Птахом в повітрі, рибою в струмку, прудконогим конем у степу вона вислизнула, втекла, щезла, повернула собі свободу і тепер поспішає додому. Швидко летять коні. Ось він, ліс, і рідний дім, і побіля нього стоять три її сини, і молодшому — молодшому й досі вісім років, як тоді, давно, йому, хлопчакові, теперішньому Ніваро Мудрому, Підкорювачу Морів…
— Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон…
Ніваро розплющив очі.
— Що сталося?
— Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини. У Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?..
ФОРМІКА
ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно…
СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина… Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу?
ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити — раз плюнути.
СЛІДЧИЙ. Отже, підозрювали її в корисливих замірах?
ЛОМЕЙКО. Якось незручно зараз про неї погане говорити… Язик не повертається.
СЛІДЧИЙ. Нічого не вдієш, Маргарито Василівно. Ми з’ясовуємо ступінь вини вашого сина. Отож кажіть усе, як було, всі подробиці його стосунків з Підлісною.
ЛОМЕЙКО. Ну… здавалося, звичайно, різне. Що на його докторські гроші зазіхає, на квартиру. Побачила таку дорослу дитину — і давай з нього вірьовки сукати.
СЛІДЧИЙ. Ви ділилися своїми підозрами з Павлом?
ЛОМЕЙКО. Натякала. Та він мені й рота розтулити не давав. Слово не так скажу про його Віку — зразу: «Ти нічого не розумієш», «Як ти можеш…». Вибухав від першої іскри. Я й відступилася до часу. Думала, сам прийде, коли заплутається. Він не такий, як інші діти. Ті — чим старші, тим далі від матері. А Павлусь з усяким лихом до мами: допоможи, підкажи…
