Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 175

Лікар задумався; поскубував французьку борідку, а проти нього палали великі, темні, майже жіночі очі приятеля. Рот його, однак, перекривлювався, і це спотворювало те личко.

— Мені здається, — сказав лікар, намагаючись говорити поблажливо, — що це в тебе вада нюхового апарату. Те, що відчуваєш запахи посилено, викликає подальшу атрофію, а це, як зауважив сам, нормальна властивість нашого нюху. Асенізатор сидить на відомій бочці й наминає хліб з салом, бо запаху, від якого непритомніють панночки, таки не відчуває.

— До цього я додумався й без тебе, — сказав Віталій, все ще кривлячи вуста. — Коли б було так, я зміг би до цього пристосуватися і не сидів би перед тобою. Сподіваюся, наша розмова конфіденціальна?

— Це вже як бажаєш, — сказав лікар.

— Я хотів би, щоб ти й жінці своїй про те не оповідав. Коли б чутка про мій ґандж розійшлася, я б став посміховищем… І не дивися на мене так!..

Сяк-так дотягнув він кінця тижня, поступово пристосовуючись до нової в собі якості; на роботі запахи були неприємні, й відчував він їх нормально. Так само нормально відчував автомобільний перегар на вулицях. В трамваях намагався не ставати близько до жінок, а вдома не підходив до полички з ароматичними причандаллями. На суботу вирішив з’їздити до прабабці, бо таки й справді відчував незвичну раніше роздратованість.

— Було б добре, щоб ти пробув у прабабці з тиждень, — сказала йому жінка.

— Тобі так хочеться побути без мене? — роздратовано спитав.

— Та бог з тобою! — мовила вражено дружина. — Як це тобі і в голову могло прийти? Хочеться, щоб ти відпочив, подихав свіжим повітрям, бо якийсь такий зробився…

— Який це такий? — спитав, не дивлячись на жінку, — знав, що його погляд у цей момент лихий.

— Роздразнений, знервований, думаєш, не відчуваю? — сказала вона.

— А що відчуваєш іще? — спитав він, силячись усміхнутися.

— Що відпочити тобі треба, — сказала категорично. — Може, й від мене, дитини, хіба я знаю? Про роботу забути, та й мало чого!

— Ставишся до мене, як до хворого, — буркнув роздразнено.

— Але ж ти сам захотів поїхати до бабці, — здивувалася жінка.

І він поїхав. Сидів і дививсь у вікно. Стелилися надовкіл знайомі краєвиди, в автобусі гостро пахло бензином та перегаром, він заплющився й думав, думав, бо раптом здалося, що увійшло йому щось у душу, щось її задимило чи затьмарило; те «щось» не має ні назви, ні образу, але гостро відчувається. Повторював подумки розмову з дружиною й думав, що, можливо, образив її, що ніколи раніше не розмовляв з нею так різко. Трохи дивувався, що вона анітрохи не образилася, тож сидів із міцно запечатаними очима й думав, що йому, може б, треба жінки енергійної й навальної, яка б під каблуком його тримала — може, тоді б зберіг лагідну вдачу. Але доля повелася по-своєму, і його жінка була точнісінько така ж, як він: м’яка, невпевнена й несмілива і, здається, таки потребувала міцної чоловічої руки. Думав, чи любитиме її тепер, коли втратила те, що найбільш його приваблювало? Сидів, сплівши пальці й відкинувшись на спинку крісла, й робив вигляд, що спить. Біля нього жахнющо дихав перепаленою горілкою чолов’яга з неголеними щоками та червоними очима — цей запах він також сприймав нормально…