Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 147

Кров для безсмертних!

Уявляєш, іенії тепер зможуть жити вічно, вічно творити шедеври. Світ не оплакує геніїв — творці не вмирають! Перпетуум мобіле життя! Уявляєш, життя!..

— Знаєш що, Вікторе. Давай завтра зайдемо в «Чайник» і поговоримо про безсмертя, а сьогодні…

— Ти нічого не розумієш! Наша кров — це енергія Місяця, субстанція вторинна, а я знайшов первинну — сонячний еліксир!

— Все розумію. Перевтома. Епоха нервових стресів. І зі мною буває…

3

Степанида передчувала, що так воно и станеться — тягатимуть її Петра, як останнього злодія. Людям рота не заткнеш, от і плещуть кому що заманеться. Спершу — вбив, а тепер — отруїв. Образа хапала серце, гнів розпікав його, і вона полотніла з лиця, ковтала пігулки — легшало, та ненадовго, зайнятись було нічим, в’язання паморочило ще більше, гнітючі думки снувалися безперервно, вона почувалася шовковим черв’яком у власному коконі і нарешті почала збиратися до столиці. Там — правда. Там — сила. І співчуття. Нікому нічого не казала, ради-поради не питала, тільки Кості, котрий теж змінився з виду, почувши плітки про дядька Петра, тільки Кості сказала, що їде, він же і причепився: «І я з вами, тітко Степанидо, і я…» Тепер стереже її вікна, як собака хату, — аби сама не подалася. Та ще й напоумлювати взявся: «У міліцію не йдіть, ви в редакцію зразу, розкажіть усе, ще краще — напишіть, щоб нічого не забути. Розкажете, а тоді писане віддасте, то й вони не забудуть…» Мо’, так і зробити?

Степанида звіку нічого не писала. Кому? Нікому. З Петром в одній хаті, сестра у райцентрі — рукою подати, а більше… А більше їй і не треба було.

Проте завагалася. Розказати — одне діло. А якщо там справді щось переплутають, забудуть, тоді, ой, як важко кінці з кінцями зводити, а вік не наїздишся у таку даль…

З чого ж почати? З Петра чи мамонтів?

«Слухайте, люди, як воно все було… Я досі люблю Петра, мов колись, коли ще з молодістю не розминалися. Це я йому почепилася на шию, бо ноги підкошувалися, як побачу, бувало. Йому на біду почепилася, бо порожньою зосталася. Що вже до лікарів та знахурок попоїздили, кому лиш не били чолом… А бачте, й не кинув, жалів мене, заспокоював: перемелеться — мука буде, а воно мололося-мололося, не перемололося, вже й віку у заячий хвіст, а він все жаліє мене.

А тут же убили Сірка, мамонта, а чоловік мій знайшов його в лісі. На свою голову знайшов. Раз його викликають, і другий, і третій. То сюди, то туди, то ще кудись, бо, бачте, він перший помітив, що той лежить догори ногами. Велике діло — перший. Мертвий то мертвий, хіба не так? Виходить, ні. Виходить, краще було б заховатися, не зізнаватися, щоб хто-небудь інший першим побачив, тоді б, диви, і минула Петра лиха година.