Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 112

Поки ми здивовано дивились один на одного, нічого не розуміючи, вони зникли в отворі того ж відсіку, звідки й вийшли. Товсті двері щільно втислися в люк, за яким була прірва. Ванжа, неначе прокинувшись від сну, стрибнув до люка, але ніде не було вже й шпарини.

— Ми в пастці! — заволав він.

Раптом почувся гуркіт, ніби одночасно пролунало тисяча громів. Я відчув, як страшна енла швиргонула мене в крісло і почала тиснути, наче я опинився під пресом. А в голові майнула думка: ми вклепалися в страшну халепу; нас мають не за тих, хто ми є насправді. Дзінь!!!

… Прийшовши до тями, я помітив над собою обох космонавтів. У світлих очах Даньківа і карих Безуглого було занепокоєння.

— Нарешті! — вихопилося у бороданя Безуглого. — Що за розчин тече у ваших капілярах, коли мозок не витримує звичайних перевантажень?

— Людська кров, — почувся голос Ванжі. Він сидів у кріслі — блідий як мрець.

— Як то людська кров? — здивувався Ігор Даньків. — Гадаєте, коли маєте досконалі оболонки, то ми повіримо, що в їхніх капілярах тече звичайна кров? Не ображайтесь тільки, але ви в нас не перші. Правда, слід зазначити, корпуси ваші, на відміну від попередніх, мають абсолютну схожість із людським тілом, і обличчя наділені індивідуальними рисами. Та це й правильно, бо штамп нівелює особу. Отут колись сиділо десятеро ваших колег. У всіх однаковісінькі корпуси, костюми, сорочки, краватки, взуття, навіть обличчя. Дивишся — десять близнюків, та й годі. А кожен же з них мав власні риси, вік і багато такого, про що неможливо навіть сказати. Врешті-решт той штамп можна вважати знаком непошани до людини… Людина завжди є людиною, навіть коли від неї нічого, крім мозку, п не залишилося.

Раптом я все збагнув. І Ванжа теж, бо, замість звичайної іронії, на його виді промайнула розгубленість. Він поривався встати, але м’які «лапи» крісла тримали його за плечі.

— Сидіть, сидіть, Ванжо, — спокійно мовив Ігор Даньків. — Ми дамо вам черевики від невагомості — тоді підведетеся.

— Куди ми летимо? — ледь вичавив я із себе.

— Хіба вам не сказали в інституті? — здивувався Дмитро Безуглий. — На Венеру. Ми веземо туди запчастини для кіборгів, даруйте, що при вас вимовив це слово. Мені завше незручно вимовляти його, коли поряд є хтось із ваших. Так, ми веземо на Венеру запчастини е-е… І обладнання для Венеріанського інституту мінеральних ресурсів. Ну, й оскільки з’явилися ви, то й вас — майбутніх співробітників цього інституту.

«Отже, це правда: кіборги існують. Так ось чому на обличчях космонавтів з’явилися співчуття і повага, коли вони побачили нас у ракеті. Співчуття — тому, що, на їхню думку, ми повмирали-ще молодими, а повага— бо ми погодилися вмерти раніше, ніж нас доконала б хвороба, тобто віддали живими свої мізки. Тільки зараз я збагнув смисл слів мого діда: «Затям, Василю, громадянин не тільки життям, а й смертю своєю мусить слугувати суспільству… Хіба можна назвати мерцем людину із штучними руками або ногами ЧРІ людину із штучним серцем? Людина живе, поки мислить, навіть коли від неї нічого, крім мозку, й не лишилось».