Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 111
Олександр Тесленко
— Ліфт, — прошепотів Ванжа і натис на кнопку. Вона одразу ж спалахнула. Вгорі почулося гудіння.
П’ять хвилин мчав нас швидкий підйомник. Потім був вузесенький підземний хід, що впирався у вертикальну шахту, в якій, немов у гнізді, стояло циліндричне тіло, схоже на цистерну. Відстань між стінами шахти і оболонкою «цистерни» була до метра. Через плече Ванжі я розгледів отвір у «цистерні», від якого йшов трап до нашої штольні.
— Так от що будило нас ночами на розкопках! — прошепотів Ванжа.
Це була справді ракета, яка стояла в гранітному гнізді на плато Бабуган-Яйла.
— Ходімо, — сказав він рішуче. І, ніби переконуючи самого себе, додав: — Що, ми марно півдня їздили?
Я завагався, глянув угору шахти. Там мерехтіли зорі.
— Послухай, та незручно. Нас ніхто сюди не кликав.
— А ти кликав на дідів похорон власника вишневого «Москвича»? А він прийшов. Ще й фізію під об’єктив підставив.
Ми опинилися в просторому салоні з десятком крісел, схожих на ті, що стоять в авіалайнерах. У салоні нікого не було. Якусь хвилину озиралися навкруги, а потім Ванжа плюхнувся в м’які обійми крісла; воно заколисалося, як на амортизаторах.
— Хай йому грець, як же ловко! — вдоволено пробурмотів він. — Хоч посидимо в справжній ракеті. Людство вже добрий десяток років користується тим благом, а ми його тільки по телевізору й бачимо.
— О, новенькі! — почулося за нашими спинами.
У дверях відсіку стояло двоє.
Від несподіванки ми підхопилися.
— Хто ви, добродії? — запитав чолов’яга з рудою борідкою, на зріст і на вік приблизно такий, як Ванжа.
— Я — Ванжа.
— А моє прізвище Остапенко. Василь Остапенко.
— Скажіть, будь ласка, які у вас професії? — В голосі другого, худорлявого чоловіка з ясними очима, вчувалася повага.
— Я антрополог.
— А я археолог.
— По скільки вам років? — запитав той, що з рудою борідкою.
— Мені тридцять два, — відповів Ванжа.
— А мені тридцять, — сказав я, дивуючись, чому це нам, замість поцікавитись, як ми тут опинилися, ставлять анкетні питання.
Чоловіки трохи здивовано переглянулись, і на їхніх обличчях з’явилося співчуття. Авжеж. Вони нам щиро співчували. І поважали нас.
— Ну, гаразд. Розташовуйтесь, — переборовши нарешті збентеження, мовив худорлявий. — Мало не забув… Я — Ігор Даньків, а ось він — Дмитро Безуглий. Космонавти. Отже, почувайтесь, як удома.