Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 105

Цього разу мені було не до сміху. Професор Чорненко дійсно помер чотири місяці тому. В газеті «Медицина» писалося: «На шістдесят п’ятому році життя пішов від нас славетний лікар, доктор медичних наук, професор М. Д. Чорненко…» Не вмер, а пішов від нас. Хай дід Карпо передбачив смерть Спиридона — старий мав вісімдесят вісім років, — але як він міг передбачити смерть професора Чорненка, якого ледь-ледь знав? Чи, може, там, у «пеклі», передплачують «Медицину»?

Я підхопився й по хвилі уже нишпорив по кишенях мого піджака, де були кримський лист і перший лист із «пекла». Розклавши листи на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: «Дорогий мій внуче Василю!» Стуливши аркуші один до одного і співставивши всі три «Дорогий мій внуче Василю!», я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру «а». Я віднаходив її на всіх трьох листах і, співставивши, підносив до нічника. Її було написано однаково, байдуже, де я ту літеру помічав. Дослідивши «а», я перейшов до «б» і т. д. Висновок був один: усі літери абсолютно однакові, неначе друковані на машинці з каліграфічним шрифтом, до того ж почерком мого діда. «Врешті, — подумав я, — дід Карпо міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, яку й залишив у когось із своїх приятелів». Судячи з усього, листа писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших з дідом суперечок.

Колись в обласній газеті був надрукований допис «Молоді науковці і старі гальма», де критикували одного професора з металургійного інституту, який буцімто гальмував розвиток своїх аспірантів, лекції читав з конспектів і не відповідав званню професора. Отож я, коли старий надто вже починав вихваляти себе і своє покоління, частенько підсовував йому той допис. Він реагував дуже бурхливо: обзивав мене і всіх моїх приятелів віслюками, які прийшли на все готовеньке та ще й губу копилять.

Я знову почав копирсатися в пам’яті, намагаючись віднайти ту людину, котра могла б писати листи, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг зупинитись, хоча наша з ним зустріч півроку тому переконала мене в зворотному. «Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму внутрішній голос. — Заслужений артист республіки! Скорчити лазаря йому нічого не варто». Отож, нашвидкуруч поголившись та одягнувши темно-сірий костюм, я по хвилі стояв уже в вагоні метро…

— А, Василю! — вигукнув Козленко. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую, друже мій!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки відзначали срібне весілля.

Кость Миколайович відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я онук Карпа Левковича. Враз гості пожвавішали, почувши дідове ім’я. Я підсів до Люди — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, — а потім вийшли до лоджії подихати свіжим повітрям. Люда мала шовковисте волосся. Завжди бліде личко зараз було розрум’яненим. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо причетності до цих подій її батька.