Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 101

— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер сліпило очі призахідне сонце. Від його близького жару, здавалося, от-от займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, затулившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над одиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби. Вони аж кишіли довкола.

— Тут наші кулі зайві, — мовив Спільман. — Піраньї.

Вертоліт узяв напрям на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пролетіли над самотнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать нагадувала пам’ятник цвіркунові.

Віктор Савченко

ЛИСТИ З «ПЕКЛА»

Виймаючи із скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав тільки. тоді, коли вже сів до столу. Без поспіху розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталось, я заходився гарячково читати.

«Дорогий мій внуче Василю!

Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо. Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягає 280 °C, але ми терпимо, бо робимо все це для вас. Знаю, знаю… Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не гупнути себе в груди. Та, повір, ми тут, справді, не сидимо склавши руки. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій, ми не «старі гальма», як ти інколи полюбляв висловлюватись».

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці було пусто. Дивуванню моєму не було меж, адже дід Карпо помер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя — завзятий дід Карпо! Я любив старого, бо він був мені і за батька, й за матір. Любив, але часто і кпив з нього.

Та я був збитий з пантелику лише на якусь мить. Витівка старого через два роки по смерті надала мені бадьорого настрою і вовчого апетиту — попутно з кавою я умолов двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба.

Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому не довго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. «Ах, ти ж, старий хвальку, — сумно подумав я, розглядаючи штемпель на конверті. — Все одно докопаюся, хто цей лист кинув. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. Хто б то міг бути? — міркував я. — Хто ж іще? Козленко!» — підказав внутрішнії! голос.