Читать «Третій варіант» онлайн - страница 36

… Усю ніч на березі атола Тікахау полінезійці палили вогнища, і дівчата у вінках з білих квітів вели навколо них свій танок. Протяжні мелодії пісень зливалися з рівномірним рокотінням прибою, який то посилювався, то стихав, і з шумом пальм, що гнулися під поривами пасату.

На «Чайці» ніхто не спав. Ми чекали виходу полінезійців у море. Сталося це зовсім несподівано. Нам, принаймні, здалося, що нічого не змінилося в природі, та от одна пірога з балансиром, а далі друга, третя, четверта безшумно прослизнули повз нас і вийшли з лагуни в океан. А ті, кому не вистачило місця в пірогах, з піснями й сміхом попрямували до зовнішнього краю атола, на підвітряний бік, і кожний ніс у руках гарний плетений кошичок, оздоблений квітами й вистелений пальмовим листям.

Ми теж квапливо спустилися в шлюпки і вийшли з лагуни в океан слідом за пірогами. Майже зараз же на сході з’явилася червоняста заграва, а далі виглянув омитий океанічними валами оранжевий край щербатого місяця. Спочатку він то з’являвся, то зникав у високих хвилях, а потім викотився на темний небозвід, потіснив зірки, і жовтаве світло його залило океан. Від повного диска зосталося трохи більше половини, і саме такий вигляд місяця чомусь особливо влаштовував палоло.

Полінезійці поставили паруси, і піроги, наче легкокрилі метелики, полинули темним океаном, лишаючи за собою зеленкуватий фосфоруючий слід. Щоб не відстати, ми включили мотор, але шум його якось не гармоніював із святковою тишею ночі, з зеленкуватими іскрами в чорній морській глибині, з низько навислим над океаном сузір’ям Південного Хреста, з величним, хоч і щербатим, місяцем…

Я наказав зупинити мотор. Дужчав вітер, і тому море щохвилини світилося сильніше: це спалахували потривожені хвилюванням мікроскопічні організми — ночосвітки.

Відставши від полінезійських пірог і не стараючись їх наздогнати, ми обсушили весла і спустили у воду ліхтар. Вода була прозора, чиста, і ніщо не вказувало на присутність палоло. В душу мені закрався сумнів. «А чи не є все це вигадкою? — подумав я і, пам’ятаю, як сьогодні, недовірливо подивився на безтрепетний, байдужий до земних справ місяць. — Адже неможливо, щоб оці палоло всі разом заповнили цілий океан!»

Та даремно я сумнівався. Владний заклик місяця вже був почутий у глибині коралових рифів, і години за півтори перед світанком в освітленому ліхтарем просторі показалася коротка, сантиметрів у п’ятнадцять завдовжки, звивиста стрічка, за нею з’явилася друга, третя, четверта, п’ята, а далі ми збилися з ліку: сталося майже неймовірне — почалось масове роїння палоло, і море навколо нас згустилося. Нам здалося, що навіть хвилі стали нижчими, хоч, може, це й справді тільки здалося.

Океан завирував. Спалахнули смолоскипи на пірогах — це полінезійці сачками виловлювали палоло. З берега долинали захоплені вигуки, які, зрештою, стихли — ловці, мабуть, не встояли й узялися дегустувати нову партію ласощів. Зелені струмені то там, то тут прочеркували океан — це якісь великі риби чи тварини спливли на поверхню, щоб покуштувати палоло… А «ланцюжки» палоло на наших очах розпадалися на окремі членики, і ставало їх дедалі більше.