Читать «Завіса. Олівець» онлайн - страница 4
Реймонд Чандлер
Над ним уже схилилися два полісмени з раціями, водій молоковоза та чоловік у коричневому светрі й робочих штанях. Цей останній був наш двірник.
Я рушив до гурту. Десь у цю хвилину й двоє дітлахів, які доти були за огорожею, дійшли до двору. Водій молоковоза підозріливо подивився на мене. Один із полісменів випростався й запитав.
— Хлопці, хтось із вас знає цього чоловіка? Все ж таки половину обличчя можна розгледіти.
Він звертався не до мене. Молочник похитав головою і знов скоса глянув у мій бік. А двірник відповів:
— Він тут не жив. Може, приходив до когось у гості. Але ж для гостей надто рано, чи не так?
— Одягнений як на прийом. Ви свою нічліжку знаєте краще за мене, — сумно проказав полісмен і дістав записника.
Другий полісмен теж випростався, похитав головою і попростував до будинку. Двірник подавсь услід за ним.
Полісмен із записником показав на мене великим пальцем і суворо промовив:
— Ви з'явилися тут одразу після цих двох хлопців. Можете щось додати?
Я подивився на молочника. Ларрі Бетцелеві тепер однаково, а людині треба заробляти на життя. В кожному разі це історія не для патрульної машини.
— Я тільки почув постріли й прибіг сюди, — сказав я.
Полісмена ця відповідь задовольнила. Молочник звів очі до похмурого сірого неба й не промовив жодного слова.
Трохи згодом я повернувся до себе в квартиру й як слід одягся. Потім підійшов до вікна й узяв зі столу капелюха. Поруч із пляшкою віскі я побачив невеличку троянду, що лежала на аркуші поспіхом списаного паперу.
У записці говорилося:
«Ти славний хлопець, але я вирішив поїхати сам. Троянду, як випаде нагода, віддаси Моні.
Ларрі».
Аркуш та троянду я сховав до гамана і, щоб підбадьорити себе, ковтнув віскі.
3
Годині о третій того ж таки дня я стояв у головному передпокої заміського будинку Вінслоу і чекав, коли повернеться слуга. Від самого ранку я намагався не з'являтися поблизу своєї контори чи помешкання, щоб не зустріти когось із убивць. Я ще не отямився від цієї події і спершу хотів побачитися з генералом Дейдом Вінслоу. А потрапити до нього було нелегко.
Довкола на стінах висіли намальовані олійними фарбами картини, переважно портрети. На постаментах із чорного дерева стояли дві статуї і лежали потемнілі від часу бойові обладунки. Високо вгорі над величезним мармуровим каміном я побачив під склом два пробиті кулями чи поїдені міллю кавалерійські прапори, а під ними — портрет бравого худорлявого чоловіка з чорними вусами та бородою. Він був у парадному мундирі часів, мабуть, мексіканської війни. Напевне, батько генерала Дейда Вінслоу. Сам генерал, хоч був уже геть старий, у ті роки служити в армії не міг.
Нарешті повернувся слуга й сказав:
— Генерал Вінслоу чекає на вас в оранжереї з орхідеями. Будь ласка, ідіть за мною.
Ми вийшли крізь засклені двері надвір і попростували моріжком до великого скляного павільйону, що стояв на чималій відстані від гаражів. Слуга відчинив двері до такого собі наче вестибюля і, коли я ввійшов, замкнув їх. Навіть тут було вже тепло. Тоді він відчинив внутрішні двері, і стало по-справжньому жарко.