Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 35

— Отож, пане, коли німці оточили муром гетто і загнали туди кілька тисяч євреїв, Антон і далі мешкав сам-один у двох кімнатах з кухнею. Ні… — завагалася, — ні, я тоді вже там жила. І якось прийшов до нього такий собі…

— Хто?

— Ну, такий собі… прізвища не знаю. Всі називали його Льольо. От як він прийшов, то обоє добре випили, і Льольо сказав, що гетто — це вигідне діло.

Грудзінський відвів погляд від дашка настільної лампи і сказав з неприхованим обуренням:

— Як це?! Там люди гинули… Вигідне діло… Вона низько опустила голову.

— Я розповідаю, як воно було. Зрештою, це не я говорила, а Льольо. Тим більше, що ви питаєте… Я і так не мала що сказати… — намагалася вона виправдатись і замовкла, відчуваючи неприязнь Грудзінського.

— Продовжуйте…

— Прийшов Льольо і сказав Антосеві, що той будинок на Грибовській стоїть поблизу муру. Отже, там можна буде відкрити склад, таку собі крамничку, і за долари продавати товари тим, хто перебуває на території гетто. Антось спочатку противився, а потім погодивсь.

— Але ви казали, про якогось Подвійного…

— Саме так… Річ у тім, що Льольо через кілька місяців, десь у сорок третьому році, сказав, що вони зможуть заробляти ще більше, якщо візьмуться за певну платню таємно виводити євреїв з території гетто. Але для цього була потрібна чиясь допомога, бо ж мур охороняється, а вони не хотіли ризикувати. Тоді-то Льольо й привів Подвійного. Це був наглядач з гетто. Всі називали його Подвійним, бо. коли нервувався, то так смішно говорив…

— Прізвища його не знаєте? — перебив Грудзінський.

— Ні, називали його Подвійний або пан Альберт. Але частіше Подвійний…

— Як же він, наприклад, розмовляв? — поцікавився офіцер.

— Ось так: «То зараз, зараз, поділимо гроші». Або: «Пане, пане Жучок, коли зробимо той наскок?»

— Можете описати його зовнішність? Вона кивнула головою.

— Стільки років… Середній на зріст, не худий не товстий, звичайний собі…

— І що ж далі було з тим Льольо, Подвійним і вашим чоловіком?

— Заробляли. Багато. І переводили євреїв в арійську зону. Тільки це тривало недовго. Через якийсь місяць Антось забрав мене, і ми виїхали до Юзефова. Не хотів жити у Варшаві.

— Так, так… Що ж, власне, сталося?

— Вбили, — мовила зовсім тихо.

— Кого?

Сержант Крепінський писав у протоколі: «Взимку 1943 року Льольо було вбито. Здається мені, що цей вирок виконала польська підпільна організація. Льольо разом з Подвійним, який був у єврейській порядковій поліції, мали на совісті якісь нечисті справи. Виказали німцям якогось громадського діяча, чи що… Коли застрелили Льольо, Антось, тобто Антон Гайда, перелякався. А Подвійний порвав з ним зв'язок».

По годині допиту Грудзінський відітхнув і сказав:

— На сьогодні досить. Вас викличуть завтра… — Почекав, поки Рутко, підписавши протокол, вийде з кабінету, і простяг руку до телефону. — Капітан Тржаска? Маю частину свідчень Антоніни Рутко. Так… Це та, що жила з Жучком… Якщо ви цікавитеся справою, то запрошую. Це починає бути з біса цікавим.