Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 32

Антон Гайда народився під нещасливою планидою. Вже давно картка його покарань у зведеному реєстрі міліції мала вигляд нескінченної лінії. Злочинне оточення, в якому народився і виховувався майбутній Жучок, наділило його талантом, який особливо виявився в царині малої механіки. Шістнадцятирічний Тоні взяв діяльну участь, у першому зухвалому злочині: легко відімкнув кілька замків, щоб потім разом зі своїми приятелями викрасти фабричну біжутерію з вогнетривкої каси. Після вдалого «дебюту» зажив авторитету серед злодіїв і вже не нарікав на брак чергових замовлень. Як і всі, після вдалої «роботи» якийсь час він тинявся по кав'ярнях, щоб через місяць чи два приступити до наступної «операції». Та врешті-решт щастя його зрадило. Отримав один термін, згодом — другий. Занапастила його звичка: шукаючи щось, він відкладав усе непотрібне на лівий бік. Тодішня поліція не сушила собі довго голову: Жучок завжди залишав на місці злочину своєрідний професійний «автограф». Після двох наступних «автографів» (останній з них припав якраз на переддень війни) Гайда розпрощався із злочинним світом — надто легко стало виявляти його участь у крадіжках.

Десь у 1941 році Гайда познайомився із спекулянткою Антоніною Рутко, котра непогано заробляла на перепродажу м'яса, яке привозила з Каршев'я до Варшави. Пристав до діяльної нареченої, щось там їй допоміг у її нечистому промислі, маючи й сам такі ж інтереси. З попередньою «професією» покінчив. Так було — за одним винятком — і після війни. Антоніна Рутко стала власницею овочевої крамнички по вулиці Польній. Жучок виконував роль заготівельника в цьому квітучому підприємстві. Міліція стежила за ним уже просто за традицією: не мав жодних зв'язків зі своїми колишніми приятелями, які й надалі трималися свого злодійського курсу…

Радіомашина зупинилася біля старого будинку на вулиці Кольській. Вичовганий тротуар освітлювало лише кілька ліхтарів. Грудзінський вилаявся, оступившись при вході до будинку, і, присвітивши собі кишеньковим ліхтариком, відшукав у пожовклому списку мешканців прізвище Антоніни Рутко. Мешкала вона внизу, на першому поверсі.

Щойно зібрався натиснути на кнопку, як почув за дверима тихе схлипування. Коли ж подзвонив, плач затих. У дверях з'явилась низька, але дуже товста жінка, грізний вираз якої не зник навіть тоді, коли вона побачила чоловіка в міліційній формі.

— А-а-а, міліція, прошу, ласкаво прошу. Я тут чекаю, а він, окаянний, певне, запив. Завжди був такий, негідник, спроможеться на пляшку — і вже йому немає впину. — Жінка вистрілювала слова, мов із кулемета. Грудзінський насилу схоплював їх зміст. — А я, нещасна, чекаю й чекаю. У кутузці, певно, тримаєте за якесь порушення. Ні, не заплачу, — підвищила голос, — ні копійки не заплачу, хай відробить, п'янюга непросипенний. Цілий день на нього чекаю, цілий день…

— Заспокойтеся, пані Рутко, заспокойтеся, — стримував її Грудзінський. — З того, що ви сказали, можна подумати, що вашого чоловіка (так він назвав його з делікатності, адже ці двоє були неодружені) сьогодні немає вдома. А я так хотів його бачити…