Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 123
Юрій Бедзик
І знову Ганкаурові пригадалися події недавнього минулого. «Ти не Ганкаур, ти — П'єтро», — лунали в нього в вухах слова незнайомої жінки. «П'єтро, П'єтро, П'єтро…», — настирливо повторював якийсь внутрішній голос.
Ватажок заплющив очі, схрестив на грудях руки і так стояв якусь мить, мов загіпнотизований.
Нарешті він, ніби проснувшись од сну, звів на Саук'ято свої проникливі очі.
— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.
— Білолиций брат…
— Який брат?
— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.
Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на «Голіаф». Цього вимагав комісар Олів'єро. Смерть занесла руку над головою Саук'ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.
Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.
— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він. Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя.
Замість відповіді. він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв'язати хлопчаків.
— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.
— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі, могутній Ганкаур.
Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.
— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.
Олесь у подиві розвів руками.
— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.
— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той набитий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.
Олесь хитрувато блиснув очима.
— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.
— Яких людей? — насторожився Ганкаур.
— Таких, як ти, великий вождь:
— Як я?
— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.
Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить, йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.
— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець. Запала мовчанка.
Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем. Може, вперше за все своє життя він відчув жаль до полоненого.
— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.
— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.
Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.
— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.
Молода індіанка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в'яленого м'яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.