Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 90

Гай-Бичковський широко розставив босі ноги й уперся в підлогу, зображуючи монументальну постать Антея, міцно зв’язаного з земною твердю.

— А тепер придивимось до життя цивілізованих істот. Ми поступово відриваємося від землі. І відривають нас трамваї, поверхи, кабінети, матраци, синтетичні підошви. Недаром частина людей, особливо у багатомільйонних містах, швидко зношується, чахне, віддає себе на поталу хворобам.

Після паузи професор заговорив іншим тоном — якось просто й довірливо:

— От скажи, сусідочко, ти бачила в лісі місце, де спить козуля, заєць або дикий кабан?

— Бачила, — кивнула Женя, силкуючись простежити за думкою професора, а думка його розмотувалась, як клубок ниток у Крітському лабіринті.

— В такому разі ти пам’ятаєш: ні заєць, ні козуля, ні кабан не кладуть під себе капроновий матрац чи взагалі підстилку. Навпаки. Вони прогрібають листя до землі й лягають на живу землю. Гадаєш, тварини настільки дурні, що не розуміють небезпеки застудитись? О, ні! Саме в цьому їхня мудрість! Природа підказала їм: треба частіше пригортатися до землі. Бо жива істота — це складний механізм, у якому діють біоструми, теплова енергія, магнетизм. Жива істота — продукт землі, і найтоншими нитками — теплом, струмами, магнетизмом вона зв’язана з землею, вона бере в землі енергію і повинна віддавати їй. Тобто, Женю, відбувається, повинен відбуватися постійний живий обмін у системі людина — земля, урівноваження сил і зарядів. Недаром колись мати ганяла дітей: ходіть босі, ходіть по росі, ходіть по землі — це здорово, це цілюще…

— А тепер, гляньмо знову на деяких людей, зніжених технікою і цивілізацією. Де вони торкаються землі, де відчувають під собою живу її плоть? У ліфтах, на колесах авто? І як Антей, коли він відривався од праматері, вони поступово слабнуть фізично, втрачають силу й бадьорість…

— Так що, — перебила Женя, — люди в майбутньому стануть ліліпутами?

— О ні, дорога Євгенціє! — рішуче заперечив професор. — Якраз навпаки! Техніка — не ворог людини, техніка — друг, бо вона бере на свої залізні плечі найважчу і найчорнішу роботу і дає нам безліч вільних годин. Тільки питання: як використати звільнений час? Замкнутись у кімнаті і, згорбившись, цілий день пронидіти перед екраном телевізора? Чи махнути, скажімо, на Дніпро, на ясні зорі та чисті води, як висловлювались наші далекі предки?.. От ви, Женю. Ви дитя міста. Ви народились у бетонних стінах. А є у вас, знаєте, якесь внутрішнє відчуття свого нерозривного зв’язку з природою. Ви любите басейн (а вода, як і земля, це колиска живої матерії), любите ліс, любите і приносите мені, всяких чортиків (професор хитро всміхнувся, а Женя почервоніла). Вірю, Євгенціє, що цей поклик душі не ослабне у вас, а зміцніє, розів’ється, і я ще не раз побачу вас із рюкзаком десь у пущі, у тайзі, біля озера, а поруч вашу маму й тата, і ви мені скажете: ніяких таблеток, одна благодать на душі…