Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 7

У класі знову прокотився легенький шумок. Однак той шумок анітрохи не збентежив Бена. Плюс — це все-таки якась відзнака, а до відзнак, нагород, значків славолюбне Бенове серце було страх небайдуже.

Бен зробив такий жест, начебто повісив новенький, щойно одержаний плюс собі на груди, і гордо сів за парту.

А директор попросив розгорнути карту Аттіки й знову заговорив до класу спокійним хриплуватим голосом. Він часто зупинявся, витирав хустиною лисину, і тоді Женя бачила, як у заклопотаній директоровій голові настирливо видзвонюють телефони.

Женя — вона любила Петра Максимовича, любила його уроки, з радістю бігала в кабінет по карти й нетерпляче тягла руку, щоб її спитав. А от зараз… І сама не знала чого — нахмурилась, уперлась очима в підлогу. Так з нею траплялося завжди. Навіть тоді, коли була винна і в душі розкаювалась, вона не вміла видавлювати із себе покаянну сльозу, ще більше супилась та мовчала.

— Цибулько, — звернувся до неї директор. — Кажуть, ви ходите в басейн.

— Ходжу.

— Щодня?

— Щодня.

Дівчина відповідала, не підводячи голови. І раз у раз підсмикувала ранець. (Він найбільше її непокоїв — там вовтузився той, кошлатенький).

«Так-так. — Директор постукав пальцями по столу. — Чомусь їм здається, особливо цим п’ятикласникам, що вчитель — мало не їхній ворог. І не знають голубчики, що такий ворог, як я, не може заснути вночі без таблеток, бо лізуть у голову оці непотовкущі Бени, й Цибульки, і сотні таких, як вони, і всі різні — щирі й лукаві, добрі й злостиві, і ти про кожного думаєш: як же тобі, голубчику, вкласти в голову розум, а в душу серце?»

— Щодня в басейн — це чудово, — говорив далі директор, — Чудово! Господи, що я дав би зараз, аби хоч раз на тиждень сходити не те що в басейн, а просто на свіже повітря, десь на схили Дніпра, поблукати, подихати вільно. Але!.. — і директор скрушно розвів руками, мовляв, така розкіш не для нас, педагогів, і в його облисілій голові завихрило й заметелило — дзвінки, наради, графіки, конференції…

— Скажи мені, голубонько, сама ти ходиш у басейн чи, може, ще хтось із вашого класу?

— Сама.

— А чого? Ніхто не хоче ходити? Чи ти нікого не пробувала загітувати?

— Не хо… не знаю.

— Не знаєш. — Петро Максимович зробив паузу. — А ти дружиш з ким-небудь у школі? Або взагалі — у дворі чи в басейні? Є в тебе друг?

Женя підсмикнула ранець, переступила з ноги на ногу. Від довгого й напруженого стояння у неї аж отерпла спина. Подумала: «Гм… Чи є в мене друг? А хіба про таке говорять? Та ще дорослим?»

Друг…

Вона глянула у вікно — і засвітилось її лице, ожили й спалахнули золотистим вогнем великі світло-каштанові очі, завжди по-дорослому серйозні й трохи присмучені. Женя згадала свого Мотю, якого любила, з яким приятелювала і дружби з яким — на людях — соромилась. Бо той Мотя був удвічі менший за неї. Це дрібненьке худорляве хлоп'ятко, вухате, як і вона сама, схоже на зайчика, щодня самотньо стирчало у дворі, під кочегаркою, і дивилося на вікна Жениної квартири. Воно часто стояло з обмотаною головою (у нього від простуди текло з вушок) і терпеливо, цілими годинами очікувало Женю.