Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 61

Директор глянув по рядах і зупинив свій погляд на чорноокій Віолі, яка виділялася в класі і зростом, і яскравою (напівдитячою, напівдорослою) вродою, і модним одягом. Він і не підозрював зараз, що Віола пильно стежить за ним, з професійною цікавістю вивчає його персону, його своєрідні м’які й неквапливі пози й жести, щоб потім на перерві зіграти сцену про те, як Бена — Спартака побиває коло дошки Монарх (так прозивали в 5-А історика).

— Як ти гадаєш, Віоло, — спитав Петро Максимович, анітрохи не здогадуючись, що він уже став персонажем у її спектаклі, — як ти гадаєш, Віоло, чи вийде з нашого курця Бена, якщо він підтягуватиме «бички» за Кадухою, чи вийде з нього отой шовковий приручений Кузик.

Віола звелась на рівні ноги, стала в театральну позу й манірним Фаїним голосом проспівала:

— Бенчику, глянь сюди хутенько — мені мушка сіла на спину. Подмухай!

Бен звіркувато глипнув на Віолу, губи у нього затрусились:

— Я… я… я тебе подмухаю!

Але слова його потонули в шумі — учні засовались, засміялися, виблискуючи разками веселих білих зубів

ВОГНЯНЕ БУГАЛО, АБО ПРО ТЕ,

ЯК НАРОДИВСЯ СИНЬКО

— Ех, коли б мені шмажених поганочок!

Женя готувала уроки за столом, а Синько сидів на підвіконні й погойдував ногами, стукаючи копитцями об батарею. Довгий цупкенький хвіст у нього ворушився, як у кота, що стереже мишу.

Дівчинка одірвалась від книжки, глянула на чортика й усміхнулася.

— Які поганки? Вони ж отруйні. Ось у ботаніці й малюнок є, подивись: «Отруйні і їстівні гриби».

— То для вас, для людей вони отруйні. А для мене — як мармелад. Та ще на олійці. Щоб хрумтіли. Ум-м-м, шмакота!

І чортик солодко примружився, показуючи, як він зараз поласував би поганочками. Саме хотів розказати Жені, де їх краще назбирати: за стадіоном, у рові; там росте чагарник, а між ним валяються трухляві корчі й пеньки, ось там і треба пошукати поганочок — зелених, жовто-білих, з довгими водянистими ніжками. Він уже й рота роззявив, щоб про все це докладно розповісти, як ураз гримнула музика, аж бідний Синько підскочив.

— Хо це таке? — витріщив очі.

Женя зиркнула у вікно й спересердя мовила:

— Та старий Жупленко, хіба не бачиш! Вийшов на прогулянку. Він глухуватий, з батарейками ходить у вухах. Ото повісить на груди транзистор, а не чує — так на всю силу ввімкне музику й човгає собі довкола будинку, провітрюється. Джази і бітлів слухає. До самої ночі бродить. Старе, саме не спить, і людям не дає, — останні слова Женя промовила ущипливим материним голосом.