Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 47

Мати вже впакувала сумку і спитала Женю:

— Ти готова, дочко?

Так, готова! Чи треба їй довго збиратися, коли йдуть до лісу!

Ще в суботу звечора у них тільки й розмов, що про похід у Пущу-Водицю. Галина Степанівна підсмажує м’ясо, тушкує капусту, варить яблучний компот. І Цибулько топчеться заклопотаний, водить окулярами: «Де мій складаний ніж? Куди він пропав?» Ніж чомусь в холодильнику, батько кладе його в сумку, туди ж пакунок сирої картоплі (щоб напекти біля озера), сіль, сірники — всі необхідні дрібнички. Довго впихає м’яча, сердиться, що той не влазить між банками. А Женя прихоплює тільки Трублаїні, може, вдасться трохи почитати, але що там книжка! У неї перед очима вже ліс — жовтогарячий, багряний, зелений, оранжевий, словом, неповторний осінній ліс. І тиша, і свіже повітря, і гриби, що ховаються в листі. А там барбарис і шипшина, що червоним намистом уквітчують голі кущі.

Спокійно, без галасу, без зайвих розмов ітимуть вони лісом: попереду батько, як справжній турист — у спортивній куртці, в кедах, через плече палиця, а на палиці важкенька господарська сумка. У матері теж ціпок, ним вона копирсається в сухому листі, шукає груздів або ж маслят. А Женя — вона десь позаду, підстрибує, крутить головою, як дурненьке теля, що вирвалось на волю: там дятел, там прошмигнула білка, там пурхнув пізній метелик «павине око», з чорними печатками на крилах. І добре Жені, що батьки в неї молоді, не люблять сидіти дома, що вони побували разом і на Десні, і в Криму, і в Полтаві, і в Чернігові, їздили аж на кордон до Брестської фортеці — одне слово, де вони тільки не мандрували, і завжди в таких подорожах їхня сім’я ставала ще дружнішою, ще радіснішою, і завжди їм було за свято побути разом, усією трійцею, аж поки… аж поки батько не зустрічав компаньйона з «міжнародних питань». Тоді тягло його на трибуни. «Леді й джентльмени! Схаменіться! Чорний смог повис над планетою!..»

На щастя, таке з Цибульком траплялося рідко. І коли наступало свято чи вихідний день, Василь Кіндратович, як правило, перший казав: «Поїхали! На лоно природи! Дома ні за яку ціну!» І вони збиралися й рушали з міста — у ліс, до річки, у заповідні місця. З кожного походу мати приносила додому щось дороге й пам’ятне їй — пучок барвінку, дивовижної форми шишку, яскраве осіннє листя. Квіти або гілочку вона ставила у воду й раділа: «Женю, подивись, як гарно!» А коли їздили в Чернігів, викопала на лузі кущ поліської м’яти, посадила у себе на балконі. Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір…

Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.

— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: «У ліс! На цілий день — що може бути прекрасніше!»

Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.

«От він, підмочений герой з підвалу!» — блимнула оком на протилежний бік вулиці.