Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 23

Дід Андрон пройшов три війни, мав чотири поранення, одну контузію і медаль «За врятування на водах». Цілком зрозуміло, що його спогади рясніли бойовими епізодами, сценами битв, сутичок, втеч, переслідувань.

Виняньчуючи Бена з пелюшок, він не співав йому колискових, не повідував про лисичку-сестричку й котамурчика, а нанизував сцену за сценою, одну страшнішу іншої, з багатої своєї біографії: як його привалило в окопі разом з австрійцем і як вони все ж билися під землею; як шрапнеллю обрізало йому всі гудзики на гімнастерці й галіфе, а він залишився живий і цілий; як хотіли його споїти бандити, а він їх перепив, пов’язав, поскладав на фургон і так далі.

Якщо дід Андрон зрідка і вдавався до казок, то переробляв їх на свій, героїчно-шпигунський лад. У його вустах казка про Івасика-Телесика звучала приблизно так:

— І от випливає Івасик-Телесик на човні, щоб, значить, рибки половити, да-а-а… А діло було на Сеймі, якраз на границі, в тридцять дев’ятому году. Тільки закинув вудку, коли чує: плюх-плюх, плюх-плюх… Хтось по воді чалапає. Придивляється: і-і-х, мати-богородиця, шпійони! диверсанти! з того боку сунуть! Видно тільки голови по течії!

А далі про те, як Івасик-Телесик не здрейфив, веслом їх по черепку, та на капроновий шнур, та на заставу…

Шпигунські книги, фільми про Чінганчгука й Фантомаса довершили справу. В дев’ять років Бен присвоїв собі звання генерала й організував у дворі армію, якій дав військовий номер 101-ї бронедесантної.

На той час Бен вигнався дідові по груди. Це був патлатий довготелесий хлопчисько з пухким обличчям, з рум’янцем на всю щоку. А очі! Синьо-голубі, безжурно-веселі, як у матері! Добре вгодований дідом, він ріс наче з води, через тиждень вилазив із одежі — рукава сорочок ставали йому по лікті, а нові джинси підскакували до самих литок. У куцій одежі Бен і ганяв по двору як підстрелений.

Дід Андрон любив свого онука, нишком плакав од нього і в душі називав його тираном і мучителем. Бо дійшло вже до того, що Бен примушував діда підходити до себе строго по команді, козиряти й доповідати про чергування на кухні й про виконання його, Бенових, домашніх завдань.

Тепер настав час познайомити вас із 101-ю армією.

Відкалатав останній дзвоник у школі, і хлопці із Стадіонної вулиці прожогом мчать додому, піддаючи один одному духу портфелями. З вереском і сміхом влітають вони в парадні, стрибають через дві-три сходинки, кидають портфелі коло порога, ковтають непережовані котлети і, захекані, розпашілі, вибігають у двір. Тут, біля дитячої пісочниці, збирається воїнство. Кожен із своєю зброєю: виблискують дерев’яні, залізні, пластмасові шаблі й автомати; у декого саморобні томагавки й мачете, дехто обвішався наганами й гранатами, дехто вже нетерпляче поклацує курком гвинтівки. Форма у всіх майже однакова: вичовгані й протерті до дірок джинси й техаси, сорочки з погонами, поприкручуваними дротом, солдатські пояси, на грудях — гвардійські значки й медалі, які вдалося поцупити з дому. А ще картузи й пілотки, шоломи, міліцейскі кашкети, одне слово, вигляд грізної армії. Попереду, трохи згорбившись, у знаменитій воротарській стойці застиг Вадька Кадуха — права рука Бена, недбало закинувши брудний червоний шарф за спину і нап’явши на самі очі іржаву німецьку каску.