Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 11
Віктор Близнець
— Ей, гаврики! — гукнула Женя. — Давайте я вам натрушу! Тільки підсадіть.
Хлопчаки підсадили її. Вона вчепилась за нижню гілку, а далі полізла сама — до золотого верхів’я, до сонця, де все горіло від листя, від гарячої жевріні. Ось уже видно третій поверх школи, видно вікна учительської (там нікого немає), а поруч… А поруч, за склом, сидів зігнувшись директор, покашлював і щось писав. Жені стало жаль цієї хворої людини — сам у школі, сіра нудьга в очах, а надворі така благодать… їй хотілося гукнути: «Петре Максимовичу, виходьте на вулицю!» Ні, вона б ніколи не насмілилась покликати його.
— Давай! Трусни! — закричали знизу. — Сильніше!
— Ловіть! — Женя вхопилась за гілку, затрусила її щосили, листя й каштани з шумом посипались униз.
Вона вже й злізла додолу, взяла свій ранець, а хлопчаки штовхались, виловлювали з листя важкенькі плоди. Оце було видно, що в молодших класах змагання — хто більше назбирає каштанів.
— Гуд бай! — сказала їм Женя й повернула… тільки не на базар, а до скверика. Бо де, як не в скверику, серед пожовклих кленів, по-справжньому господарює осінь!
На перехресті Артема й Глибочиці їй довелося чекати, поки пройде суцільний потік машин. Тут стояв гуркіт і дим, під ногами двигтів асфальт, деренчали трамваї, свистів міліціонер, (то був сержант Рябошапка), затримуючи нетерплячих пішоходів. І Жені згадались батькові слова, який не любив міської штовханини. Він казав: «Місто — це товкучка, де люди наступають одне одному на ноги». Женя, як корінна киянка, не погоджувалась із батьком, але теж недолюблювала перехресть, запруджених машинами, недолюблювала стояти в диму і гуркоті. Глянула наліво-направо і спритно проскочила між машинами на той бік вулиці.
А от і сквер. Це зовсім інший світ. Шум зостався збоку, не долітав сюди скрегіт гальм — над деревами стояла ясна сонячна тиша.
На першій же алейці Женя зупинилась: ох ти ж мамочко! Листя — по самі коліна. І яке листя! Кленове! Чисте-чисте, світло-жовте, аж просвічується наскрізь. Женя підсмикнула ранець і пішла по алейці «паровозом», збиваючи ногами пухку шамкотливу перину.
І враз вона зупинилася: писк, вигуки, сміх долітали з того кінця скверу. Гляньте — та це ж їхній клас грається! Женя впізнала дівчаток, серед них гонористу Віолу Зайченко, а далі, у жовтій куряві, побачила Бена: той гасав з хлопцями, високо підкидаючи ноги, і падав сторчма у кленові купи.
Женя хотіла побігти до дівчат, але на мить зупинилася: що тут робиться?..
П’ятикласниці гралися осторонь. Раді, що вирвались на волю, вони пищали, качалися, набивали портфелі листям. «А ось подивіться який! А ось!» — показували одна одній найкращі, найяскравіші листочки. Так, це був час, коли у дівчат розпухають гербарії, а в хлопців по живому тріщать і рвуться штани — від баталій.
От і зараз у парку владарював войовничий голос Бена:
— П’ятий полк, уря-я! В атаку!
Бен і його армія нагорнули з кленового листу цілі фортеці. Навпроти — такі ж могутні укріплення: з валами, траншеями, засідками. Там заліг противник, над стіною видно було тільки носи, розпашілі щоки та гарячі від захвату очі.