Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 15

Павлиш згадав, що не домовився, де зустрінеться з Дімовим.

Він піднявся вгору на ліфті, без зусиль знайшов великий зал з портретами. Але там нікого не було. Тоді він повернувся у свою кімнату, вважаючи, що Дімову легше буде відшукати його там.

Кімната теж була порожня. Павлиш підійшов до портрета Марини. Марина дивилася повз Павлиша, немов побачила щось дуже цікаве у нього за спиною. Куточки повних губ були підведені: це ще була не посмішка, але початок посмішки. Пройшло вже більше сорока хвилин. Дімов не з’являвся. Павлиш підійшов до вікна. За вікном гуляв вітер. Баранчики тягнулися до самого горизонту. У кімнаті було дуже тихо — скло не пропускало звуку. Тихо було й у коридорі. І тут почувся легкий скрекіт, неначе поруч прокинувся діловитий цвіркун. Павлиш озирнувся. На далекому кінці довгого робочого столу Вана стояла друкарська машинка. Вона працювала. Край листа показався над кареткою й вискочив на кілька сантиметрів, показавши надрукований рядок. Машинка клацнула, і відрізана записка вискочила в приймач. Павлиш чомусь вирішив, що записка може призначатися йому. Дімов його розшукує і в такий спосіб призначає йому рандеву. Він підійшов до машинки й підібрав листок.

«Ван, — було надруковано на листку, — як звуть людину, що прилетіла? Якщо Павлиш, не говори йому про мене. Марина».

Павлиш стояв, тримаючи в руці записку. Марина не хоче його бачити. Вона ображена на нього? Але за що? А як йому слід поводитися далі? Він-то знає, що Марина тут…

— А, ось ви де, — промовив Дімов. — Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?

— Був, — відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.

— Що-небудь сталося? — запитав Дімов. — Ви засмучені?

Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.

— Ага, це їх приватне листування. — Дімов показав на машинку. — А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?

Павлиш кивнув.

— А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.

Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.

— Ви з нею були знайомі?

— Так.

— Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина — моя підлегла…

— Ніякої таємниці тут немає, — пояснив Павлиш. — Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.

— Ну, тепер усе ясно.

— Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…

— Не треба, я все знаю. Усе знаю.

Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.

— І ви знали, що вона буде тут?

— Вона попросила мене її не розшукувати.

Павлишу показалося, що він уловив кепкування в очах Дімова.

— А як ви дізналися, що вона на Проекті?