Читать «Поїздка до Таїланду» онлайн - страница 9

— Зрозуміла, — підтвердила Сацукі.

Стара мовчки кивнула головою. Й знову обернувшись до Сацукі, щось сказала.

— Той чоловік не вмер, — перекладав водій. — На ньому немає жодної подряпини. Можливо, ви цього й не прагли. Але для вас це велике щастя. Подякуйте власному щастю.

Стара ще щось коротко сказала водієві.

— Розмова скінчилася, — повідомив він. — Вертаймося до готелю.

— Це що, ворожба? — запитала Сацукі вже в автомобілі.

— Докторе, це — не ворожба. Так само, як ви лікуєте людські тіла, та жінка лікує людські душі. Головно пророкує сни.

— Якщо це правда, то треба було її винагородити грошима. Та я від несподіванки про це геть-чисто забула.

Німітто майстерно керував автомобілем на крутому повороті гірської дороги.

— Я заплатив. Невелику суму. Вважайте це знаком моєї приязні до вас.

— Ви усіх туристів туди возите?

— Ні, докторе. Лише з вами поїхав.

— Чому?

— Докторе, ви — прекрасна людина. Розумна, сильна. Але, здається, ввесь час зволікаєте. Вам треба спокійно приготуватися до смерти. Якщо й далі всі сили віддасте лише на те, щоб жити, то не зможете гідно вмерти. Треба потроху змінюватись. У певному розумінні життя й смерть рівноцінні.

— Слухайте… — сказала Сацукі, знявши окуляри і подавшись уперед.

— Що таке, докторе?

— А ви вже приготувалися до гідної смерти?

— Докторе, я вже наполовину мертвий, — відповів водій так, наче говорив про щось звичайне.

Тої ночі, лежачи у просторому чистому ліжку, Сацукі плакала. Усвідомила, що поволі наближається до смерти. Усвідомила, що в її тілі міститься твердий білий камінь. Усвідомила, що десь у темряві ховається зелена змія, вкрита лускою. Думала про ненароджених дітей. Вона їх знищила, скинула у бездонну криницю. І впродовж тридцяти років ненавиділа одного чоловіка. Прагла його смерти в тяжких муках. А тому глибоко в душі прагла навіть землетрусу. В якомусь розумінні саме вона його спричинила. Той чоловік перетворив її душу й тіло на камінь. Попелясті мавпи в далеких горах мовчки дивилися на неї так, ніби хотіли сказати: «Докторе, в певному розумінні життя та смерть рівноцінні».

Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто.

— Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона.

— Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші.

— Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави?

— З радістю вип’ю разом з вами.

Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала:

— Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною…

Водій повернув долоні обох рук до Сацукі й сильно захитав головою.

— Докторе, я вас прошу. Більше нічого не розповідайте. А чекайте сну, як казала та селянка. Я розумію ваш настрій, але ж не забувайте, що слова — облуда.