Читать «Поїздка до Таїланду» онлайн - страница 7

— Зрозуміло, — сказала Сацукі, пригадавши, що колись у лікарні Балтимора з нею працював один данський лікар з такою самою англійською мовою. Граматично правильною, без акценту і без вживання сленгу. Зрозумілою, чистою, але трохи безбарвною. Однак зустріч у Таїланді з людиною, яка говорила англійською мовою норвезького крою, була для неї несподіванкою.

— Той норвежець любив джаз. Завжди слухав його в автомобілі з касет. І я, бувши водієм, звичайно ж, звик до неї. Три роки тому він помер, і я отримав у спадок автомобіль і всі касети. Одну з них ви зараз чуєте.

— Виходить, після смерти хазяїна ви стали незалежними і почали обслуговувати іноземців у ролі гіда й водночас водія?

— Саме так, — відповів Німітто. — У Таїланді є чимало гідів і водночас водіїв, але тільки я маю «мерседеса».

— Напевне, він вам довіряв?

Водій довго мовчав. Здавалося, не знав, що відповісти. Нарешті відкрив рота:

— Докторе, я — нежонатий. І ні разу не одружувався. Упродовж тридцяти трьох років, так би мовити, був його тінню. Бував усюди, куди він їздив, допомагав йому в усьому, що він робив. Ніби став його частиною. Поступово навіть забув, чого в душі прагну.

Водій збільшив гучність магнітофона. Звучало густе соло саксофона.

— Скажімо, заходить мова про музику. Хазяїн каже: «Німітто, добре вслухайся в цю музику. Проникни в кожен рядок імпровізації Колмана Гокінса. Прислухайся до того, що він збирається нам розповісти цим рядком. Це розповідь про вільну душу, яка намагається вирватися з грудей. Така душа є і в мені, і в тобі. Слухай, її звучання ти, мабуть, чуєш. Гаряче зітхання, душевний трепет…». Я кілька разів слухав цю музику, напружував вуха і чув звучання душі. Однак не впевнений, чи справді чув це своїми вухами. Коли довго живеш з кимсь і дієш за його підказками, то певною мірою стаєш разом з ним одним цілим. Ви розумієте, що я кажу?

— Начебто розумію, — відповіла Сацукі.

Слухаючи розповідь водія, вона раптом подумала, що, може, між водієм та його хазяїном були гомосексуальні стосунки. Ясна річ, це було лише інтуїтивне припущення. Без жодних підстав. Однак така гіпотеза, здавалося, дозволяла зрозуміти те, що водій хотів висловити.

— А проте я ні про що не шкодую. Якби мені було даровано ще одне життя, я, мабуть, ще раз повторив би те саме. Зовсім те саме. Як ви на це дивитеся, докторе?

— Сама не знаю, — відповіла Сацукі. — Уявлення не маю.

Водій більше нічого не казав. Вони перебралися через гору, де водилися попелясті мавпи, й повернулися до готелю.

В останній день, напередодні її повернення на батьківщину, в Японію, Німітто повіз Сацукі після плавання до найближчого села.

— Докторе, маю до вас прохання, — сказав він, поглядаючи на неї у дзеркалі заднього виду. — Особисте прохання.

— Цікаво — яке? — відповіла Сацукі.

— Можна у вас забрати годину часу? Я хотів би повезти вас в одне місце.

Сацукі не заперечувала. І навіть не спитала, куди саме. Вже давно вирішила в усьому покладатися на водія.