Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 51
Юрій Павлович Винничук
— Ну, на мене алкоголь так не діє. Рома завше була трішки відлюдкувата, уникала забав. Вона до міцних напоїв не звична. Але я так зрозуміла, що ви не нудьгували удвох?
— Ні. Ми розмовляли про поезію.
Леся зиркнула на мене здивовано і сказала:
— Можливо, шампанське якраз і стимулює розмови про поезію. Але розмазана помада свідчила про інше.
— Це зовсім не те, що ви подумали. Я сюди прийшов не заради вашої сестри.
— О! Невже заради мене?
— Не робіть із тата вар’ята. Ваша сестра хотіла познайомитися зі мною, а ви їй у цьому сприяли. Ви навмисне водили її до «Вавілону», бо бачили мене там. А потім скористалися нагодою і запросили до себе додому, хоча не могли не помітити, що я залицяюся саме до вас.
— А що Оля? — блиснула вона підступними очками.
— А що Оля?
— Ви хіба її не відпровадили?
— Відпровадив.
— І?
Музика закінчилася, я вивів Лесю на балкон.
— Оля не в моєму смаку.
— Ви їй про це сказали?
— Невже я мушу кожній панні, яку відпроваджую, повідомляти, що я думаю про неї?
— Зовсім ні. Але панні, з якою ви провели ніч, могли б щось і повідомити?
— Яку ніч?
— Ніч із Олею.
— Що за дурня?
— Оля прителіпалася додому на світанку.
— А я до чого? Вона хіба сказала, що була зі мною?
— Ні. Тобто вона не пам’ятає. Вона не знає, що з нею було вночі.
— І ви з цього зробили висновок, що вона була зі мною?
— А хіба щось інше можна подумати в такій ситуації?
— Чому ні?
— Наприклад?
— Наприклад, те, що вона зустріла ще когось.
— Під хатою?
— Я не довів її до самої хати, залишалося метрів сто. Подвір’я було яскраво освітлене, і вона сказала, що далі йти не треба, а я не сперечався. Ми попрощалися. Оце і все.
— Не зовсім. Хтось її запровадив на Кайзервальд і там залишив. Вона отямилася над ранок. Застудилася. Але як вона там опинилася, згадати не може.
— Ви питали її, чи це не міг бути я?
— Вона не знає. Від моменту, як ви вийшли з трамвая і до того, як вона отямилася на траві, усе стерлося.
Я в душі полегшено зітхнув.
— Отже, з Олею ми розібралися, — сказав я. — Перейдемо до вас. Признайтеся, ви привели мене для сестри?
Леся закусила верхню губу, підвела голову і подивилася на зоряне небо. Вона мовчала, мовчав і я. Коли вона заговорила, голос її ледь-ледь тремтів.
— Рома справді хотіла з вами познайомитися. Вона читала ваші твори. Я подумала, що Рома не може не подобатися. Тому і…
— Я не заперечую. Рома — гарна дівчина. Але мені зовсім не хочеться брати участь у сценарії, який ви розробили.
— Це вийшло спонтанно.
Я наблизився до неї, взяв її за талію і притягнув до себе. Вона поклала голову мені на плече і зітхнула:
— Я хотіла як краще.
— Я теж.
По цих словах я почав цілувати її в шию, вона притиснулася щільніше і підставила вуста.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
З Вірою я познайомився на забаві, яку ми традиційно організовували вже не перший місяць, а суть її в тому, що кожен мав привести з собою якусь бридулю. Перед забавою ми скидалися по п'ять доларів (тоді це були порядні гроші), вигравав той, у кого панночка була найстрашніша. Він забирав усю касу, на половину купував різне вгощення, а другу половину залишав собі. Попри те ставилися деякі умови: щоб панночка вважалася негарною, вона мусила мати не менше п’яти недоліків, але якщо хтось, привівши панну, не зміг переконати присутніх у наявності всіх п’яти недоліків, то платив штраф. Водночас заборонялося приводити панночок із якимись фізичними вадами — калік, горбатих, кривих, сліпих і т. д. То мали бути винятково «кавалерист-дівиці» (ноги колесом), «штахети», «прасувальні дошки», «тумби», «шафи», «жирафи» і т. д.