Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 36
Юрій Павлович Винничук
— Хіба я тебе вже не відбив?
— Ще ні, — прошепотіла вона і поцілувала мене у вуста.
Я пригорнув її, вона лягла на мене, і ми стали цілуватися, а мій прутень знову напучнявів. Вона підвела голову:
— Я відчуваю те, що я відчуваю?
— Еге ж.
— О ні, вдруге у воєнно-польових умовах я тобі не віддамся, — і скотилася з мене.
— Поїдеш до мене?
— А що я вдома скажу?
— Щось вигадаєш.
Вона хвильку подумала.
— А покажеш мені троянду?
— Покажу.
Зайве й казати, що про троянду я все вигадав. Не було в мене між сторінок «Маньйосю» її троянди, її троянда загубилася у вирі юрби. Проте в мене була інша засохла троянда. Вона залишилася після дружини. Колись вона її малювала, засохлу троянду в кришталевому келиху з червоним вином, а потім використала як закладку, і ось минає відтоді кілька років, і її засохла троянда наповнюється іншим змістом, і оживає у ній душа іншої троянди, якій щонайбільше місяців три. Ця засохла троянда єднає тепер нас трьох у якомусь дивному і містичному сплетінні, троянда, про яку відтепер думатиму, як про троянду Ліди.
З далини долинає чмихання мотора, лунає сигнал, а за хвилю авто спиняється і з нього виходять Олько з Уляною. З виразу їхніх облич годі второпати, чи між ними щось відбулося, чи ні. Видно тільки, що Уляна витверезіла.
— Уявляєте? — сплеснула в долоні. — Та пошта виявилася зачинена, ми мусили пиляти ледве не до Львова. А ви тут не занудилися?
— А чого нам нудитися? — відказала Ліда. — Пан Юрко мене веселив різними історіями.
— Пан Юрко? — здивувався Олюсь. — Ви ще досі на «ви»? Ану негайно мені випити на брудершафт! — Він вклав нам у долоні келихи, налив шампанського з мартіні й звелів: — До дна!
— Ану, ану, — не знати чого тішилася Уляна.
Ми випили й поцілувалися. Коротко. Без засмоктування, без язичків, без пристрасті.
— Ну, тепер порядок, — кивнув Олюсь, якось підозріло на мене зиркаючи. — А тепер і нам пора вас наздоганяти.
Наливаючи собі коньяк, Олько на мить зупинив свій погляд на коці — на одну лише мить, але я встиг помітити, як щось промайнуло на його обличчі, і це мене змусило задуматися: що привернуло його увагу? Коц? Ах, я ж його перевернув другим боком, там було інше забарвлення, світліше. Ну і що? Може, мене воно дратувало. Мій коц — що хочу, те й роблю з ним. Але відтак погляд Олька впав на мене. Він не сказав ні слова, проте в мене зародилася підозра, що він щось подумав про той коц.
— Лідусику, — защебетала Уляна, — ти складеш мені компанію? — і кивнула на кущі.
Дівчата зникли. Олюсь узяв коц за край, відгорнув, подивився, хитнув головою і сказав:
— Все ясно.
— Що саме?
— Те, чим ви тут займалися.
— Напевно, тим самим, чим і ви.
— Ми? Та ми, блін, на цю дурнувату пошту вгробили цілу годину!
— Здалася тобі та пошта! Треба було заїхати собі кудись і…
Тут я збагнув, що говорю не те, але вже було пізно.
— Що-що? То виходить, я мав грати твою Уляну? Ні-ічого собі! Оце номер! Але я ще товариських принципів не втратив. Я ще вмію дорожити дружбою. На відміну від декого.