Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 35

— Налий мені, — каже вона.

— У мене теж пересохло в роті, — кажу я, і ми випиваємо.

— Ти в мене кінчив, свинтус… — Її погляд падає на коц — там сліди моєї сперми. — Оба-на!

— Зараз я витру. Це нічого, що я в тебе?

— На щастя, у мене вчора тільки діла закінчилися. Ну, ти тут прибери сліди гріха, а я — в кущики.

Вона прихопила пляшку з водою і, блимаючи білою дупцею, зникла в кущах. Я, не надто мудруючи, перевернув коц другим боком, щоб приховати сліди палких любощів, і знову понакладав на ньому пляшки та келихи. Потім натягнув джинси і видихнув з грудей щастя, яке мене просто розпирало. Але тут згадав Олька й Уляну. Чи не займаються вони тим самим? Ну, зрештою, мені нема різниці, Ліда мені подобається навіть більше, ніж Уляна. Ось вона вертається, гордо несучи свою кучеряву розкішницю на крутих стегнах, крапелинки води виблискують на волосинках діамантами. Ліда витирається серветками і вдягається. Я не зводжу із неї очей. Хтозна, коли я ще побачу таку красу: вона ж бо збирається заміж.

— То правда, що ти збираєшся заміж?

— Хто це тобі сказав? Уляна?

— Умгу.

— На другому курсі? Я що, схожа на дурепу?

— Ну, вона сказала, що то був твій наречений.

— Це він себе таким вважає. Я сказала, якщо вийду заміж, то тільки на п’ятому. Він вирішив, що буде чекати. Ну й чекає.

— Ти з ним спиш?

Вона вмостилася поруч, відгорнула волосся з чола і спитала:

— А що це ти раптом так зацікавився мною?

— Не хочу тебе ні з ким ділити, — сказав я і ліг, заклавши руки за голову.

— О! А я вже належу тобі?

— А хіба ні?

— Ти надто самовпевнений.

— То ти спиш із ним?

— Сплю. Якщо це так називається. Останній раз спала місяців зо три тому. Загалом, може, разів п’ять ми щось там мали, але мені не сподобалося. — Вона нахилилася до мене так, що її волосся звисло наді мною, як гілля плакучої верби. — Ти збираєшся мене відбити?