Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 128

— Юрчик хоче знати про Мар’яну, — сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. — Ти ж розумієш, вони зустрічаються.

— Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?

— Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.

— Юна поетеса, розумієш? — підморгнув Мирон.

— Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених… — Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: — Вона хвора. Невиліковно.

Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.

— Знаєте, пане Юрку, то є делікатна ситуація. Я б не повинен вам це говорити. Але Мирон… а ви його колєґа… Тобто якщо ви будували собі якісь плани з нею, то… — Він випустив дим понад моєю головою і продовжив: — …не варто. Вона приречена. Ми зробили магнітно-ядерний резонанс мозкової тканини і виявили неоперабельну пухлину мозку. Мабуть, ви помічали, що в неї бувають різкі зміни настрою, що вона може дивитися в одну точку й не слухати того, що ви їй говорите, а на ваші запитання відповідає з деяким запізненням. Інколи ночами трапляються провали пам’яті й прояви сомнамбулізму, коли вона не усвідомлює своєї поведінки. Скільки разів вона при вас втрачала свідомість?

— Два… ні, три…

— Ну, от… одного разу вона втратить свідомість і більше не отямиться…

— І скільки ти їй даєш? — спитав Мирон.

— Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.

— Вона про це знає? — спитав я.

— Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна… Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.

— І ви їй сказали, що надії нема?

— Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що… інформацію мала… її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.

— Коли то було? Коли виявлено пухлину? — спитав я.

— То було в лютому.

В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.

— А коли вона лягла до вас?

— У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спохопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї… Батько їх покинув, а мати… мати в неї алкоголічка… її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.