Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 127

— Ви, напевно, живете окремо?

— Так. Ми з її мамою розлучилися.

— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

— Практично ні.

— Стривай, здається один пан вийшов.

— Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.

Ну і що? — подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. Їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльозету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є». Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:

— А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?

— Яких саме? Тих? — кивнув я на стіл з дамами.

— Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.

— А в Юрчика така спеціалізація, — сказав Мирон, — самі пацанки. Тобто юні поетеси.

— О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, — сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.

— То ви її знаєте?

Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіжене, — не сказати нічого.

— Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. — Язик у нього заплітався. — Вона моя пацієнтка. От і все.

— У неї щось із мозком? — спитав Мирон.

— Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.

Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки я напився, встиг собі усвідомити одну річ: людина, якої сполохалася Мар’яна, була лікарем… Пиятика затягнулася настільки, що я подався спати до Мирона. Вранці, коли він збирався на роботу, я вирішив вивідати про Мар’яну дещо більше. Мирон запропонував поїхати з ним.

Їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.