Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 54

— Де вже нам!

— О-о, ти не знаєш Ешери! — пожвавішав Саная. — Я тебе, любенький, запрошую. Спіймаємо цього негідника й відсвяткуємо. Розумієш, ресторан просто неба в ущелині. Форель тут же плаває, лови й смаж, під біле вино — краще не придумаєш…

— Форелі я ще не їв, — признався Шульга.

— Завтра — в Ешеру! — категорично мовив Саная. — Ось незабаром проїжджатимемо повз неї, подивишся.

Та його передбаченню не судилося збутись. Невдовзі за розвилкою доріг, одна з яких пішла на озеро Ріца, таксист узяв круто праворуч — тут починалася в'юниста гірська дорога, що вела до Золотого берега…

— І чого він попер сюди? — здивувався Саная. — Якщо на Золотий берег, краще їхати далі по шосе, потім — праворуч. Тут же не дорога, а суцільні повороти…

Вони пропустили поперед себе іншу оперативну машину й відстали на півкілометра, щоб не викликати підозри у Климунди. Проминули поворот до Мюсерської ущелини, піднялися ще вище в гори і раптом вискочили на відкрите місце. Здавалося, шосе обривається просто в море, безмежне синьо-золотисте море. А збоку на крутих зелених схилах приліпилися будиночки, які трохи далі сповзали до моря, стояли в зелені садів коло самого берега глибокої бухти.

Це й був Золотий берег.

Климунда вийшов із таксі на краю села. Оперативна машина проїхала ще метрів сто і звернула в круту бічну вуличку. А в село вже в'їжджала біла «Волга». Шульга бачив, як Климунда штовхнув ногою хвіртку садиби біля самого берега.

Майор зупинився за деревами і стежив далі.

Климунда, взявши на веранді рушник, почав спускатися видовбаними у землі сходами до моря.

На пляжі стояв маленький намет, поруч, у саду, — більший, оранжевий. Людей було небагато. Треба було негайно діяти. Майор подав знак оперативним працівникам, які прибули у «Волге», обшукати кімнату, а сам із Санаєю і ще одним міліціонером спустилися слідом за Климундою.

Той уже був у морі. Плавав далеко, розтинаючи воду, як дельфін. До берега повертався повільно, насолоджуючись водою і сонцем. Виліз, скинув купальну шапочку, розтерся пухнастим рушником.

Двоє грузинів, а з ними ще один у смугастій дешевенькій сорочці йшли пляжем біля самісінької кромки прибою. Вони жваво розмовляли про щось, і Климунда відступив, даючи їм дорогу. Раптом відчув, як його схопили за руки. Нічого ще не розуміючи, рвонувся, та ті двоє тримали міцно.

— Спокійно, — мовив рівним тоном Шульга, — спокійно, Спиридоне Климунда, без ексцесів. Твоя пісенька вже доспівана.

Злочинця, неодягненого, в мокрих плавках, повели до міліцейської машини.

…Іваницький з'їв дешевенький обід у робітничій їдальні, сів у автобус, який ішов у Гагру. Зійшов на зупинці біля вокзалу й попрямував до камери схову. Одержав величезну валізу, видно, важку, бо підкликав носія. Той навантажив валізу на візочок і покотив до виходу. Іваницький рушив за ним.

— Хвилинку, Омеляне Івановичу, на одну лише хвилинку! — зненацька пролунало в нього за спиною.

Озирнувся і, побачивши Козюренка, сполотнів і мимохіть притиснув валізку-портфель до грудей. Та одразу опанував себе, примусив навіть усміхнутися.