Читать «Батурин» онлайн - страница 91
Богдан Лепкий
В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь…
Чи відгомін це, чи чиясь хода?
Наслухувати нема коли. Скипка дотліває.
Спішись, спішись!
Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла.
Чорно в очах і чорно в душі — усе, усе пропало.
Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.
— Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.
— Не втечеш, аж тепер ти моя!
Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.
Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.
…Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.
І тепер вона у його руках — безборонна.
Коли б так ніж, коли б її штилет!
Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.
— Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю.
— Краще забий мене.
— Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів.
— Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?
— Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш.
Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює за шию, давить.
Падуть обоє на сходах…
Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі в свою праву долоню.
Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.
— Пусти, а то голову об мур розіб'ю.
— Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу.
— Не хочу я твоєї ласки, проклятий!
— Не проклинай. І без того багато лиха на світі.
— Ти його спричинив, зраднику!
— Хто не зраджує нині?
— Не так, як ти. Для наживи, для пірнача.
— А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?
Хоче підняти її і дальше нести.
— Не піду. Лиши мене тут.
— Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє…
— І Господь Бог над нами.
— Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все — і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя.
— Наказний полковнику, — почала Мотря. — За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною.