Читать «Батурин» онлайн - страница 89

Богдан Лепкий

Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвісті, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.

Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.

І Мотря глянула круг себе.

Ворог окружав Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.

Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.

А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кождому здається, що бій рішається там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його

Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз післав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу, нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у город.

І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродною силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жмінка тих козаків, що не погибли ще, обороняючи воріт. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема.

Не устоїться ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз дальше посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіли. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.

— Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком скрадаються попід, мур, ближче, ближче до брами…

Підходять під вал, стають у чвірки, в боєвий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.

— Вертайтеся!

Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога — пробиватися дальше, через ріку, в поля, ген-ген, може, аж на Січ.

Пробивається…

А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потопа… Пропало!

— Тепер на тебе черга, — сказала Мотря, збігаючи вдолину.

Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа.