Читать «Батурин» онлайн - страница 8
Богдан Лепкий
На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.
«А це що?» — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. «Тим вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі… Втікати? Ще заскоро». Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.
Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь… Може, йому?
Хоче заснути — не може… «Явдошка, старайся!»
«А бодай би вас перша куля не минула, — чорти!»
Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! — тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.
Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.
Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях… входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього…
Відітхнув… Заснути!
Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, — Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють- по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.
— Та й пили ж бо нині!
— Дуріли.
— Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, — все про дівки.
— Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.
— Хай би про військове діло розмовляли.
— Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.
— Наскучило.
Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:
— Ти спиш?
— Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.
— Мене також — ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.
— Як не вмре.
— А може, він цього неборака на своє місце прислав.
Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.
— Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?
— Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?
— Говорять, гетьман непевний чоловік.
— Як то?
— А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.
— Певні?
— Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…