Читать «Батурин» онлайн - страница 6

Войнаровського ніби хтось із землі на якусь другу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме — що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може?..

Як усякий чоловік, так і він хапався кождої стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних питань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері, й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит, і заболочений кур'єр принесе вість із головної кватири про «ізмєну» гетьмана Мазепи.

Що тоді?

Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.

Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але в дійсності прошибав Войнаровського своїм зором. «Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший. — Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки». А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив «возмутительних універсалів» шведського короля?

Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт, м'ягкий, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.

— Ще одно діло доручив мені дядько, — почав Войнаровський,

— А саме?

— Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми.

Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути.

— Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває, — відповів, усміхаючися, ніби добродушно.

— Це вже його гріх, — виправдував гетьмана Войнаровський, — але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би.

— Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві.

Сказавши це, глянув на Войнаровського як на наслідника величезних гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку, що того чоловіка не слід тепер із своїх рук пускати. Такої птиці з клітки не випускають.

— Ви втомлені, — звернувся нараз до гостя, — хочете спати?

— Так, хочеться спати, — повторив, не надумуючись, Войнаровський.

— Ось бачите, а я вас вночі розмовою збавляю.

— Розмова з вашою милостю від сну мені дорожча, — відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіми способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самім розцвіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.

— А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас, — говорив, стискаючи його за руку, князь Меншиков.