Читать «Батурин» онлайн - страница 139
Богдан Лепкий
Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською…
Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова «цар» і «кара» зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин.
Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить.
Двох вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.
— Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як орти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком.
— І що?
— Що ж би. Все-таки що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував, проклятий, підпригував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах.
— Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей.
— І ти втік?
— Не втік, а завалив двері і хату підпалив.
— Згоріли?
— Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жалували горілки, а горілка додає відваги.
— Розгріває.
— Не лиш розгріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш.
— А все ж таки, брат, страшно.
— Чого?
— Людей ми порізали, не поросят.
— Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси.
— Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.
— Може б, і на Москву пішов.
— Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?
— І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.
— Там наших вигинуло багато.
— Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.
— Знає.
Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.
— Чорт весілля справляє.
— Багато нині радості між чортами.
— Людям горе, а чортам радість.
— Не згадуй чортів серед ночі!
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
— Чуєш?
— Що?
— Наче хтось стогне.
— Пустяки… Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.
— Ні, таки стогне. Піду подивитися що.
— Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.
За хвилину той, другий, вернувся.
— І що?
— Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.
— І ти добив?
— Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.