Читать «Батурин» онлайн - страница 137

— Не бійся, Мотре. Ще нині виберемося з того пекла. Переїдемо в місце захистне, безпечне, заживемо. Подужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Богові, що пощадив нас.

— А їх?

— Кого?

— Усіх… Гадаєш, Мотря — голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нікого і всіх. Не бажала я нічого — це гріх. А бажала я усього для всіх — волі і слави. Чому ти не така, мамо, як колись.

— Яка, доню, яка?

— Горда, невгнута. І тебе доля зломила. Доля — то сила, а ми тільки люди. Доля і люди — вороги споконвічні.

— Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його ім'я святе. Він не забуде про нас.

— Про Україну забув.

— Господь не забуває про ніщо.

— Забув. Ворогам її кинув на поталу.

— І вороги не вічні. Нині нам, а завтра їм.

— Завтра буде запізно… Чуєш, мамо? Дзвонять дзвона. Похорони… похорони… ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар… А гуш! А гуш! А гуш!

Женіть його! Женіть! Бо шкода душ, бо шкода душ!..

Не прогнали… Пропало… О-го!

Любов Федорівна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще більшою і кращою воскресне.

— Але коли?.. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління з болем у душі, зі страхом у серці. Покоління-раби. Страшно, мамо.

— Бог милосердний — не відвернеться, простить.

— Великі гріхи наші. Не знаю, чи схоче простити!.

— Треба вірити, Мотре. Будемо молитися до Бога.

— В монастирі?.. Молитися треба ділами.

Любов Федорівна не знала, що відповісти. Пригадала собі першу мандрівку Мотрі в монастир.

— Поки що — там, бо нині там тільки й безпечно. А втишиться, так переїдемо на хутір.

— З ласки царя… А може, у Сибір… Не ти, а я. Любов Федорівна одно мала на гадці, щоб заспокоїти Мотрю. Кождої хвилини могла заїхати карета, бо світлійший велів, щоб ще нині вночі зруйнувати двір до основ. Треба Мотрю забрати. І Любов Федорівна нахилилася над постеллю. Монастир недалеко від Десни.

— А за Десною, ти знаєш… — прошепотіла. Донька глянула на маму. Повіки підносилися, зіниці росли й наливалися життям.

— Як поїду за Десну, не верну аж на весну. Їдьмо, мамо! — і пробувала встати. Але голова тягнула її назад на подушки.

Любов Федорівна натирала виски старим вином.

— Я тобі, доню, і вбрання тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти так любила. Дай, я вберу тебе.

Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозліталися, як птахи, і в голові зробилося тихо. Лиш того почуття, немов то її розтягають і розшарпують, не могла позбутися. Почуття прикре, аж болюче.

Коли б заснути кріпко-кріпко і не будитися більше…

Погасла коротка днина. Любов Федорівна запалила свічку і готовилася в дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.

В Любові Федорівни тільки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки і про синів. Сини — мужчини, дадуть собі раду, а маєтків — пощо їй маєтків. Коли б Мотря жива. Сини… І Любов Федорівна здригнулася…