Читать «Не вбивай» онлайн - страница 90

Табор шумів. Він мав свої турботи. Сварився за їжу кождий хотів нових чобіт, кращої свитки, гострішої шаблі молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тієї одної гадки, того спільного бажання, котре ніби сталевим ланцом споює табор і робить його нездобутим. Почувалося, що тут що голова — то розум, що серце — то бажання.

Як важко на такім грунті будувати самостійну державу! Козаки, зроду хоробрі, але невишколені і до послуху незвичні. Щоби з них зробити вправний, воєнний інструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долі й недолі, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут що зведеш до купи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого наші можуть навчитися від москалів? І куди одним і другим мірятися зі знаменитими каролінцями — зі шведським жовніром і офіцером?

Тільки в сполуці з вишколеною і карною армією шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим і невгнутим мечем у руках свого ідейного вожда. А поки цього нема, поти й не може бути самостійної держави. Годі.

З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехід на сторону Карла конечний і неминучий, хоч і як небезпечний. Вся трудність лежала в тім, як і коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба дальше збирати сили і дальше окривати свою гадку, а між тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От і тепер. На якийсь час треба було припинити всякі переговори, поки велося судове слідство з Кочубеєм. Ніхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане діло. Скільки ночей він недіспав, дожидаючи, чи не покличуть і його до Смоленська та не поставлять віч-до-віч з донощиками. Їхати? Ні, того не зробив би Мазепа. Він — і царський суд! Ані гадати…

Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокою. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть, що так.

Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами.

Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України… Як летіти, то з великого коня!

І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж, і гетьман може дальше вести свої переговори з Карлом.