Читать «Не вбивай» онлайн - страница 85

— А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос… Вір йому.

— Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.

— Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!

— Го-го!

— А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба.

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

— Вертаймо.

Побачили червоні сліди і пішли по них.

Головкін чобіт з крові об траву витирає.

— Забагрив башмак.

— Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров.

— Один чорт…

ВИНА І КАРА

Суд тривав дванадцять днів.

Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали.

Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.

Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.

Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.

Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!

Присуд короткий і гострий.

Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.

Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри.

Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.

Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час.

Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.

Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя.

Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.

Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар.

З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.

Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку!

По довгім ваганню канцлер узяв перо. Дрижучою рукою підписався.

Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.

— Нехай буде воля твоя святая! — сказав.

— І да приідет царствіє твоє, — додав Головкін.

Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везлиїх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначіння.