Читать «Не вбивай» онлайн - страница 69
Богдан Лепкий
Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу.
Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.
На таке і з Кочубеєм вийшло.
НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ
Не спіймавши Василя Леонтійовича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Федорівна.
Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів.
Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх обгортав гнів, яким лютують мисливці, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.
Втомлені, невиспані і голодні, кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю.
Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти.
— Де Любов Федорівна?
— В церкві.
Начальники, не надумуючись довго, рішилися взяти її в церкві.
Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослуженню. Ні, Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.
Волохи окружили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.
Незважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи.
— Його милість гадяцький полковник кличе Любов Федорівну до двора.
Любов Федорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася, в чім діло, і відповіла рішучо:
— Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія.
Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися на силі.
Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.
— Ходімте, мамо. Покорімся приказові влади, Христос, Бог наш, велів віддати кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже.
— Зате й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу.
Народ у церкві зворушився.
Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.
Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну.
До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
— Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині!
Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви.
Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і поїхали до нового двора.
Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.