Читать «Не вбивай» онлайн - страница 50

Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, цей поклав свій підпис і сказав:

— Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну… Да будет воля твоя святая.

— І да приідет царствіє твоє, — доповів Орлик.

НА ХУТОРІ

По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків.

До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кождої хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич.

Чуйкевич хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, рішається доля твоєї вітчизни, а ти устроїв собі ідилю. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколики.

Кождий ранок вітав його отсим докором і кождої ночі, проходжуючися з Мотрею в огороді, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.

Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кождий огонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир, А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, построїть на її згарищах нову й сильну державу.

Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу.

Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські. Від заходу війна зі шведом і поляками, зі сходу бунти й повстання, з півночі Москва, від полудня татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.

Важка журба за будучину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.

— Як ти гадаєш. Метре, — питав Чуйкевич своєї дружини, — скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя?

— Якщо маю тобі правду сказати, — відповіла Мотря, — то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одно таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш.

— І не страшно тобі?

— Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу; пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри торощать дерева старі, — що марне і гниле, хай гине, ради нового і здорового.

— Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною.

— Ніщо мене не відмінить, Іване.

— А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала.

— Гадаєш, у Бахмачі?.. Так… Не окриваюся… Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію.