Читать «Не вбивай» онлайн - страница 44

І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри, що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярі, згадав Ромодановського — і мороз пішов йому по спині.

Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні, котрої ненавидить?

Орликові почорніло в очах.

Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше окривати годі. Орлик прочитав лист і довідався правди, треба признатися. Але як?

Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник.

Один, два, три… дванадцять!

Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.

— Північ — година духів.

— Дванадцята вночі, — додав Орлик.

— Ніколи перед півночею не сплю, — говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появиться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі вони, їм же ність числа. Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України.

Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.

— Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. — Що ти зробив, щоб помстити нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден св. Андрея почепив на шию і покійно глядиш на її муки!..

— Уважай, Пилипе, — звернувся нараз до Орлика гетьман, — уважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи.

Орликові зробилося моторошно. Він був перетомлений і прибитий.

Гетьман завважив це і казав йому сідати.

Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по кришах, стогнали дерева в саді, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.

— Збентежився, як бачу, Пилипе.

— Моторошно мені, страшно.

— З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна.

— Роботи я не боюся.

— Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?

— Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем.

— Хтось його двигати мусить… Двигни цей камінь, двигни! — тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години.

Орлик сумно всміхнувся.

— Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків.

— Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?

— Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, — відповів Орлик.

— Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей.