Читать «Не вбивай» онлайн - страница 40
Богдан Лепкий
— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.
— Куди?
— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на
Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки
вирватися звідси…
В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.
— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,
як чернь, поженуть перед собою.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина…
— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.
— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!
Поклонився їм.
— Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!
— Хай буде! — відповіли йому.
— А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»
Перервав, обкидаючи громаду очима.
— Всякий ласий на чужі ковбаси, — озвався хтось із гурту.
Циган спалахнув:
— Котрий це?
Винуватець підняв руку вгору:
— Я.
— Чого?
— Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати.
Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.
— Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що.
Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.
Циган письмо за пояс назад сховав.
Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні.
«Який народ! Жаль, що на власну руку починають… Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік».
Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший.
— За мною!
І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід. Ніби байдуже пригравав на бандурі.
«Розігралося наше море, — говорив до себе Чуйкевич. — Чуда Божого треба, щоб утихомирити його».
Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посадськими й волосними, як вони, відірвавшися від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка грозила Україні, і сильно турбувався нею.