Читать «Не вбивай» онлайн - страница 156

Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.

Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба лента святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кождий понесе такий тягар. Цар голова гордо задер, малий вус торчить, очі шукають жертви.

Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!

Біля царя Меншиков і Шереметєв. за ним його бояри й генерали, всі близькі йому і — його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б'є. Хіба жартом, скорше милує вірних слуг своїх — кого ордером, кого землею, кого тим, що за ухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в'їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень… Кухлями п'ють горшку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як тріумфально в'їздив у город побідоносний цар.

Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хорі й ранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже, мрачне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених воронів і галок.

Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів.

Цар Петро святкує побілу біля Лісного.

Після в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи приказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.

— Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент. — Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за його хоробру душу.

Випили.

— А тепер п'ю за здоровля полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним.

Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.

— Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви, — каже цар.

Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.

— Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоровля Івана Степановича Мазепи.

Випивають.

— Іван Степанович, може, вже й не жиє, — завважив хтось із царських людей.

— Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть, — жартує цар.

— Що хитрий, то правда, — завважує Шереметєв. — Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацько-запорожського його величества царя.

Цар дивиться на Шереметєва уважно.

— Не розумію. Висловлюйся ясніше.

Шереметєв нахиляється до царя і щось йому півголосом говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок.

— Фу, чорт! Наскучило мені.

Шереметєв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.

— Не розумію. Висловлюйся ясніше. Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!