Читать «Не вбивай» онлайн - страница 146
Богдан Лепкий
— Потривожили нас.
— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.
— Я? Брешеш…
До сутичок доходить.
На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?
— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю».
— І повів?
— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.
— Та й хитрий Скоропад.
— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.
— А шведи що?
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
— А цар?
— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.
— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.
— А люди що?
— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.
— Зрадник?
— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.
— Пекло скрізь.
— Але там гірше, як де. Товпа росте.
Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.
Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.
— Із Стародуба?
— Так, милосте ваша.
— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.
— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.
— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.
— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.
— Яка в Стародубі залога?
— Чотири баталіони й чотириста драгунів.
— Мало вам було? Чому не пристали до них?
— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.
— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Товпа розходилася.
— Гетьман гнівний.
— Не мине їх кара.
— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.
— Не покарають.
— Ні, ні… Але ж гетьман гнівний!
— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався…
— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.
— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.
— Правда…
НАРАДА
Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.