Читать «Не вбивай» онлайн - страница 116

— Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.

— У Головчині?

— Так.

— А де той Головчин?

— Там, де шведи москалів побили.

— Ага.

Старі козаки реготалися.

— Дивно, що цар не встоїть проти короля.

— Проти нього навіть ти не встоїш.

— Дурний!

Липнева жара до сварки охоту відбирала.

— Багато русских полягло?

— Я їх не числив.

— Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?

Старші розборонювали молодших.

— Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.

— Ти б волів у гречку?

— Не в твою.

Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.

Пристали до нього.

— Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?

Сотник покрутив носом.

— Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.

— Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?

— Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.

— А цар?

— Досить з вас, більше нічого не скажу.

І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.

— Чули?

— Хто не оглух, той чув. Або що?

— Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.

— Чому?

— Бо не знає, куди швед поверне.

— Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.

— Така честь?

— Не честь, а щоб не втік.

— Хто?

— Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.

— Де?

— Тут, у таборі, тому й не двигнули його.

— Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!

— А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?

— Не вірю!

— Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.

— Ведуть!

— Де?

— Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.

— Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.

— Було, що й королям голови стинали.

— Хто?

— Люди. Королі людям, а люди королям.

— Ти бачив?

— У книжках пишуть.

— Або то правда? Сурми заграли на збірку.

— Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!

— Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.

Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.

Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.

Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.

Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.