Читать «Не вбивай» онлайн - страница 110

— Будемо поспішать помаленьку, — відповів, усміхаючися, гетьман. — Не зашкодить пройтися.

Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.

З Києва гонець від Вельяминова-Зернова.

— Зернов — це той, що Кочубея віз. Певно, щось про його діло переказує, — завважив Орлик.

— Про Кочубея? — повторив гетьман і нахмурив чоло. — Це негаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє.

— Сам собі винен, — завважив Зеленський.

— Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму, — сказав до старшин гетьман.

Перейшли. Апостол хвилювався.

— Журишся сватом? — пристав до нього Ломиковський.

— Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться.

— Будемо борониться.

— Але як?

— Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман.

— Тільки й потіхи, що він.

Пильно поглядали на занавісу… Не розхилялася.

— Довго гетьман бариться.

— Коли б не щось лихого.

— І на найгірше треба бути готовим.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав письмо, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що дрижала. Старшини очима до уст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругов. Її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

— Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив, — сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

— Вічний упокой даруй, Господи, неспокійній душі Василя Леонтійовича, — прочитав Зеленський.

— Вічний упокой йому й Іскрі, — підхопили другі.

— Хоробрий був козак.

— Аж на старість лихий його опутав. Апостол шукав своєї шапки.

— Ось вона, пане полковнику, — подав йому Горленко. — Йдеш?

— Піду пройтись. Розпрощався.

— Жаль миргородському полковникові свойого свата, — завважив Ломиковський.

— Все воно свій чоловік… Коли ж їх скарали? Гетьман розгорнув лист.

— Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський приказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри.

— Велика честь!

— І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий приказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка, чи що!

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

— Гей-гей Кочубей! — зітхав Горленко. — Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади.

— Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть.

— Дикуни!

— А як же ти, пане гетьмане, зробиш? — питався Зеленський. — Скараєш чи ні?

— Власне, з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут.

— Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи!