Читать «Не вбивай» онлайн - страница 10

Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і казав почепити в углі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжовимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзду витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно:

— Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?

— Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло. — Сідай, князю!

— Спасибі милості вашій. Висидівся на раді.

— Я також. І досидівся, бачите, до чого.

— Невже ж?

— Вдаю, жартую, брешу, — що хочете гадайте собі.

Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.

— Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не в пору ваша недуга.

Гетьман з докором подивився на нього.

— Знаєте що, князю?

— Що такого?

— Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не в пору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?

— Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?

— Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того.

Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся:

— Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати.

Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів:

— Це, князю, ти, а це я.

Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів, купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: «Це ти, а це я!»… Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого.

Тому-то це «ти і я» Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:

— Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки нашого і ради віри нашої святої православної.

— Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер… Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? — спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос.